Одні долають життєві негаразди гідно, інші ж звинувачують в них весь світ. А є такі, які підставляють своє плече, спішать допомогти в біді, розраджують діляться останнім. А деякі не бачать чужої біди, живуть тільки для себе.

Кажуть, погані вчинки обертаються проти нас: все це повертається з утроєнною силою. На щастя, добро теж повертається. Причому, коли цього вже не чекаєш.

Вже більше місяця Ліда жила у стаціонарі – 16-річна донька Галина потребувала цілодобового догляду. Мотоцикл її приятеля став причиною цього випробовування. Він умовив її покататись по вечірнім містом. Покатались… Ліда намагалась триматись, розуміючи, що її настрій передається дочці. Але триматись було неможливо – ще вчора дівчина слухала музику, займалась танцями, навчалась в коледжі, а сьогодні лежить на ліжку, не в силах поворухнутись.

За матеріалами – “Є”.

Найбільше ятрило душу, що завтра нічого не зміниться: її витягли з того світу, але сказали, що Галина не зможе ходити: «Якщо вийде, відправте дочку на реабілітацію – в Німеччину, там прекрасне обладнання». «Ми, на жаль, таких можливостей не маємо».

– Ну що, догралась? – накинувся на Ліду Ігор, почувши вердикт.

– Звідки ми візьмемо гроші, якщо ти все виносила із сім’ї.

– Що ти таке говориш? Чи я злодійка якась, чи що?

– Та ти гірша за неї. Хто пів зарплати віддавав на порятунок незнайомих людей? Хто купував речі для бездомних, посилав гроші в так званні благодійні фонди?

Ліда замовкла. Навіщо продовжувати цю розмову. Когось випробовування об’єднують, а їх, схоже, роз’єднали. Справді, вона була переконана – людям потрібно допомагати.

Ліда, звичайно, не могла допомогти всім, хто потребує. Вона працювала бухгалтером, і як бухгалтер розуміла: якщо кожний пожертвує хоча б 100 гривень, сума набереться чимала. І вносила свою лепту регулярно – з кожної премії і зарплати, коли 100 гривень, а коли і кілька сотень, якщо могла це зробити. Чоловікові це не подобалось. Він вважав, що дружина неправа: «Краще б на машину складали». Але для Ліди можливість комусь допомогти була важливішою.

Вона і сама колись стала на ноги, дякуючи добрим людям. Її матері не стало. Батько запив з переживань, а через рік і його не стало, і Ліда залишилась одна. Круглою сиротою. В десять років.

Бабусь і дідусів у неї не було, і дівчинку ледве не віддали в дитячий будинок. Дякуючи тітці Вірі – сестрі батька. Вони з чоловіком жили в невеликом селі, виховували трьох дітей. Жили небагато. І все ж вони взяли Ліду в сім’ю, оточили її любов’ю і турботою. І вона намагалась чинити так само.

Після виписки Ліді довелося звільнитись з роботи – дочці був необхідний цілодобовий догляд. До того ж Галина була у відчаї, нічого її не могло втішити:

– Краще б взагалі мене не було – не хочу бути овочем!

– Ти що таке кажеш! – махала на неї руками Ліда. – Як ти можеш таке говорити? Ось побачиш, все нала…

– Досить мене і себе обманювати! – не стримувала емоцій Галя. – Не можу більше чути, що все наладиться! Нічого не наладиться, мамо! Досить годувати мене пустими обіцянками!

Галина злилася, а Ліда була у відчаї. Ворогу не побажаєш – дитина дивиться на тебе з надією, а ти нічим, абсолютно нічим, не можеш допомогти… Донька була права: шансів на чудове зцілення не залишилось. За кордон вони відправити її не в змозі: зарплати чоловіка ледве вистачало на найнеобхідніше, і ще ж невідомо, чи змогли б їй там допомогти. Продати майно? Але воно складалось із скромної двушки на околиці міста, яка дісталась Ліді від батьків. І якщо вони її продадуть, опиняться на вулиці з донькою на руках.

Стукнули двері. Чоловік повернувся з роботи. Заглянув до кімнати, викликав дружину в коридор:

– Вийди. Є розмова.

Ліда зрозуміла, що щось трапилось. Чоловік поводився дивно – одночасно винувато і з викликом. Передчуття її не обмануло: спочатку Ігор довго говорив, що їхній дім перетворився в дім журби і це його гнітить, потім – що він не може бачити очі дочки, потім – що вони з Лідою різні люди.

– До чого ти хилиш? – перебила його дружина. – Хочеш нас покинути?

– Чому зразу кинути? – Ігор відвів очі. Просто піти…Тільки не вважай мене зрадником. Половину зарплати я буду віддавати Галі. Більше не можу, пробач.

– Але куди ти підеш? – Ліда була в повній розгубленості. – Повернешся в рідне місто чи… – Тут її осінив здогад.

– Чи в тебе хтось є?

Ігор зам’явся, але з його вигляду все зразу стало зрозуміло.

– Ах, ось воно що.. – Вона випрямилась, намагаючись не показувати, як же все це нестерпно важко. – Іди!

Правду кажуть: біда не приходить одна. В народі кажуть: коли хочеш взнати ціну людині, підведи її до чужої біди або до чужої радості – ніколи не помилишся. А тут не чужа, своя. І зрадив. А колись же її дорогі тітонька з дядьком, які замінили їй батьків, попереджали, що Ігор не надійний. А вона була засліплена його грою на гітарі, дуже вже майстерно виконував романси. Всього траплялось в їхньому подружньому житті, а такого вона не очікувала. Покинути в тяжкий період, коли їй і дочці потрібна була його підтримка.

Коли Ігор пішов із сім’ї все змінилось в гіршу сторону. Не те щоб чоловік дуже допомагав Ліді, адже і раніше все лежало на її плечах, але надіялась, при необхідності він допоможе. Тепер вона побачила ясно: розраховувати немає на кого. Тільки на себе. Чоловік, як і обіцяв, раз на місяць передавав їй гроші, яких ледве вистачало на найнеобхідніше, і зникав до наступної зарплати.

А коли грошей перестало вистачати і на це, Ліда зрозуміла: потрібно продавати квартиру. А самим їхати в село до тьоті Віри. Їй було майже сімдесят, недавно відійшов у засвіти її чоловік, нездужала, але, на щастя, досить скоро відновилась. Жила вона в тій же хаті, де минуло Лідине дитинство, але тепер там було пусто і самотньо: діти давно виросли і поїхали до міста, а онуків вона бачила тільки на канікулах. Звичайно не хотілось покладати на тітоньку такий тягар, але іншого виходу не було. Хіба що опинитись з дочкою на вулиці.

Село зустріло їх тишею. Тільки під легким вітерцем потріскували гілки кленів і горіхів. А вишні стояли такі гарні та пишні в червонясто-золотистому вбранні. Ніби чекали їхнього приїзду. Тьотя Віра прийняла Галину так, як колись прийняла Ліду, по-материнському тепло і співчутливо. Галя навіть повеселішала – тітонька заразила її своїм життєлюбством. А ще вона не могла налюбуватись зеленою, як рута, озиминою, що покривала поле недалеко села. Ліда часто вивозила дочку туди. А скоро з’явився і привід для радості. Зателефонувала подруга і повідомила, що на квартиру знайшлись покупці. Отже, з’явилась надія і тепер Галя зможе відправити донечку до Німеччини.

Нарешті почалась смуга везіння. Квартиру вдалось продати за пристойну ціну і в короткі строки.

За кілька місяців Галя і Ліда поїхали на обстеження. Лікарі зробили дівчині операцію, після якої вона змогла сидіти, стверджували, що це тільки початок: ще потрібна довга відновлювана терапія, але є шанс повернутись до повноцінного життя. Ліда була щасливою як, мабуть, ніколи раніше.

– Мамо, а коштів нам вистачить? – з сумнівами запитувала Галя. Вона дивилась з такою надією, що в Ліди переверталось серце, вона не мала права її підвести.

– Вистачить, не переживай! – впевнено відповідала вона дочці, хоча, де їх взяти, навіть не уявляла: вже перший курс з’їв більшу частину одержаних за квартиру грошей.

Але в них виявився ангел-охоронець – тітонька Віра. Коли вони повернулись на батьківщину, тітонька із змовницьким виглядом простягла їм конверт.

– Це Галі.

– Що це? – Ліда відкрила конверт і звідти посипались гроші: долари, євро, гривні…

– Тітонько, звідки вони?

– Я попросила допомогти сусідів, родичів, знайомих, ті – своїх родичів і знайомих. А Саша, твій брат двоюрідний, створив сайт про Галю, про те, як вона хоче знову ходити. І уяви, люди почали перераховувати гроші. Світ не без добрих людей! А баба Катя, пам’ятаєш, ти їй іще молоточок купила, хтось в неї його забрав, а вона бідкалась, що то її чоловік років 40 тому придбав десь. Пам’ять про нього була. А ти купила їй в Миколаєві новий. Так вона вишила такий гарний рушник, продала його і принесла кілька сотень гривень.

– Знаєш, яким би не здавався оточуючий світ, не варто від нього відвертатись. Люди значно добріші ніж здається, тому потрібно розбудити в них співчуття.

Ліді перехопило подих від хвилювання. Вона згадала, як сама регулярно ходила в банк, переказувати гроші потребуючим дітям. Їй тоді і у сні не могло наснитись, що її дитина опиниться в такому ж становищі.

Допомагала просто так, не очікуючи ні від кого вдячності. А тепер вже їй хотілось подякувати всьому світу – усім цим незнайомим людям, сусідам, що за хвилину стали їй рідними і близькими.

Ледве стримуючи сльози вдячності, Ліда вийшла з хати, далі — за ворота, опинилась на околиці. Скільки бачили очі — наливались колоски пшениці. А над стежкою червоніли маки.

– Господи… Такий гарний цей світ! Допоможи нам… Життя таке гірке і прекрасне, заступись за мою доню, за всіх нужденних. Допоможи повернутись їм до повноцінного життя… До цієї краси…. шепотіли губи жінки, а руки пестили колоски…

Автор – Любов МАТВІЄНКО.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.