«Я гроші заробляю в цьому домі». Такі слова я часто чула з уст чоловіка і завжди заперечувала, що важливі не лише гроші, але й гармонійні стосунки в родині.

– Ні, це не так, хто має гроші, той все вирішує, – був переконаний чоловік.

Мені здавалося, що рано чи пізно, він сам дійде до такого висновку, що людські взаємини, щирі і теплі відносини між усіма родичами дуже багато вартують. І доля дала шанс моєму чоловікові це оцінити, але вже він був чомусь не дуже радий.

Я м’яка на характер і мені хочеться бачити в людях більше доброго, ніж іншого. Якщо людина мені нагрубить, то я її шкодую, бо це не від хорошого життя. Так само чи захоче обманути, чи обмовити – важко жити з таким в собі, хіба ні? А я обтрусилася від такого і пішла далі, щаслива, що у мене є дім, чоловік і діти, здоров’я і робота. Я взагалі багачка.

Коли ми тільки з Борисом познайомилися, то такий свій поганий норов хотіла мені показати свекруха, але я не звертала уваги, знала, що в ній є багато хорошого, раз виховала такого чудового сина, просто вона хоче йому кращу долю і не знає, що я – найкраще, що може для нього створити всесвіт.

Вона мені десятки зауважень робили, поки ми у них жили, а я кивала, дякувала їй за терпіння та вміння пояснити. І вона відтанула.

Мама моя завжди казала, що треба дякувати за добро, а я вважала, що свекруха робить нам добро, бо впустила пожити у їхню квартиру, а там ще й сестра молодша Бориса, вона зі свекром і ми з Борисом. Звичайно, що було тісно і якби я почала окреслювати свої кордони, як то тепер кажуть, то де б ми були? Так, орендували б квартиру і всі гроші витрачали на це, а як би тоді до своєї квартири доробилися? Ото ж бо, гонор гонором, а треба ще трохи й думати.

Далі Борис став краще заробляти, пішов вчитися їздити на великих фурах і їздив не лише по Україні, але й за кордон.

Далі ми купили свою квартиру, переїхали на неї вже з дворічним сином, свекруха плакала, коли я їхала:

– Ти мені стала за доньку, я буду дуже сумувати.

– Не переживайте, ми будемо часто бачитися, – запевняла її я.

Далі вже я малого віддала в садок. А сама на роботу і там у мене з’явилася подруга, вона все чекала на багатого чоловіка і вчила мене мати повагу до себе, перестати всіх розуміти і показувати їхнє місце.

– Навіщо множити невдоволення?, – дивувалася я, – Ти ж знаєш, що твоє погане слово вернеться тобі, тільки не з того боку.

– Ой, ти така добренька, бо у тебе все є – квартира, діти, чоловік, а якби цього нічого б не було, то я б на тебе подивилася.

Я не звернула на це уваги, бо я не змінилася відтоді, як переступила поріг свекрушиної квартири.

Був чудовий день, ось-ось мав вернутися Борис з відрядження, я залишила дітей зі свекрухою і мала два дні вільного часу аби підготуватися до поїздки на море. Приготую щось смачне, приберу в квартирі і буду чекати Бориса.

А далі подумала, що можна піти по магазинах і дещо ще докупити. Хвалили один магазин на протилежному кінці міста, мовляв, великий гіпермаркет і дешеві ціни. Часу багато і я поїхала.

Находилася і накупила всього, сіла перекусити і там побачила свого чоловіка з якоюсь жінкою. Я очам не повірила, але вони так мило щебетали, що не було сумніву – вони не колеги.

Я підійшла о чоловіка.

– Чому ти так зробив?

– Лідо, вдома поговоримо, не треба це все на людях починати. Їдь додому.

Впевненість чоловіка мене зачепила. Відмахнувся від мене, як від набридливої мухи. Це вже я не могла пояснити і взялася збирати його речі.

– Ти що твориш?, – чоловік мало не впав, перечепившись за валізи, пакети і мішки від сміття, – я на цю квартиру заробив, ти маєш збирати речі, а не я.

– А це суд вирішить, – спокійно відказала я.

Він не хотів їхати, але я була тверда в своєму рішенні.

А далі сталося те, про що я чоловіка й попереджала – головне людське ставлення.

Суд присудив виплатити мені частку чоловікові і я погодилася.

Зателефонувала до свекрухи і сказала, що мені потрібні гроші аби виплатити її синові гроші.

Справа в тому, що мені дісталася від бабусі хатинка в селі, недалеко від міста. Коли ж сестра Бориса вийшла заміж, то привела чоловіка до себе, а батьки пожили так і вирішили, що треба десь діватися. Я сама запропонувала їм там пожити і вони радо погодилися.

Там вони прожили десять років, обновили будинок, розбили грядки, провели воду.

Саме цим аргументувала свекруха своє небажання виїжджати.

– Ми тут ремонт зробили і тепер як?

– Не знаю як, а власність моя. Можу вам дещо віддати від продажу хати, але як маєте чеки, скільки ви платили за те чи інше.

Попри їхнє заперечення я продала хату і виплатила чоловікові його частку.

Свекри вернулися на стару квартиру, а там донька з чоловіком і двоє дітей. Виявилося, що їм там не раді, а на оренду житла ні у кого немає грошей. Борис знімає квартиру, поки сам, як виявилося, дуже багато коштів йде на оренду і комунальні, виплати на дітей, любці лишається дуже мало на її забаганки. Вже не походиш в кафе чи кіно, немає й на гарну сукню і сумочку. А жити життя дружини в режимі економії та особа не хоче.

Само собою, що ні у кого тепер немає приязних стосунків один з одним. Спочатку всі мене визначили за крайню, думали, що поскаржаться моїм батькам, попросять дітей просити аби татка мама пробачила, підключаться суспільну думку, що розлучена жінка, то вже все, а ще й з двома дітьми та ще багато іншого, і я поступлюся та пробачу.

Але я не поступилася і не стала на сторону чоловіка. Я чесно виконала свою частину обіцянки, яку давала йому, моя совість чиста.

Але таке я не пробачу, не виправдаю і не дам ще один шанс. Мої двері закриті для цієї родини, тепер вони самі по собі і мені все одно, як там між ними тепер. Кожен створює тепле кубельце як може і вміє. Я робила так, ці горобчики не оцінили і зруйнували це гніздо, але я маю сили вити його для своїх дітей, а от чи вони мають – це вже до них питання.

А ви б пробачили на моєму місці?

Автор Ксеня Ропота