Ліфт смикнувся і зупинився, застрягши десь між поверхами. У кабіні було двоє: Борис, міцний чоловік років під сорок, з розгубленим поглядом і великим пакетом з супермаркету, в якому глухо вдарялися три пластикові півторачки, і молода дівчина, на вигляд років вісімнадцять, з гарним блідим обличчям, довгим платиновим волоссям та блакитними очима.

Чоловік мовчав, притулившись до стінки, вглядаючись в одну цятку на підлозі. Дівчина стояла навпроти, з легкою напівусмішкою на яскраво нафарбованих губах, яка чомусь Бориса дратувала.

Минуло хвилин п’ять, але кабіна й не думала рухатися, хоч ліфтерка сказала, що має скоро підійти майстер і звільнити пасажирів.

Нарешті, певне, від нудьги, незнайомка порушила мовчання, відриваючись від смартфона.

Незважаючи на те, що голос її був м’яким, але водночас якимсь напрочуд впевненим.

– Ви виглядаєте так, наче несете на собі весь тягар світу. Що із вами?

“Ну ось чого ти лізеш? – подумалося йому. – Колупайся далі у своєму телефоні”.

Борис ледь помітно скривився. Він не хотів розмовляти. Особливо з незнайомою дівчиною, яка виглядала так, якщо судити по одязі, ніби щойно зійшла зі сторінок із глянцевого журналу, який він переглядав буквально вчора перед сном. Але її погляд, спокійний і пронизливий, змусив його таки відповісти.

– А вам що? — буркнув він, не зводячи очей, міцніше стискаючи ручку пакета.

– Просто цікаво, – м’яко відповіла вона. – Люди рідко бувають такими сумними без причини. Кажуть, якщо поділитися, то стає легше.

Борис голосно пирхнув.

– Легше? – підняв він на неї погляд, сповнений прихованої сердитості. – Та от тільки толку? Мені… Ніхто мені не зарадить.

– А якщо й не намагатись? Можете просто розказати. Іноді слова це вже крок.

Він хотів відповісти уїдливо, але чомусь не зміг. Щось у її голосі чи в цих спокійних очах підштовхувало до розмови. Сам не розуміючи, чому він раптом заговорив.

– Два місяці тому… – почав він жарко, хрипко, наче дивуючись власній відвертості, — я втратив дружину. Оля. Їй було лише тридцять два… Все це було, як сон. І все. Її більше нема.

Він замовк, стиснувши зуби. Дівчина нічого не сказала, не перебила, просто чекала, смикаючи задумливо ремінець сумочки, кліпаючи пухнастими віями.

– Залишилась донька. Аліні десять років. А я…

Він знову замовк, наче підбираючи слова.

– Я сам тепер не знаю. Просто не знаю. І ця… клята доля. Чому вона так розпорядилася? Чому саме з нами? Що я вчинив не так? Що вона зробила?

Білявка подивилася на нього, не кліпаючи. Потім заговорила тихо, але твердо:

– Борисе, ви звинувачуєте долю?

– Що? Звідки ви знаєте моє ім’я?

– Дайте відповідь, будь ласка, на запитання. Ви звинувачуєте долю?

– А кого ще? – посміхнувся гірко чоловік. – Хіба я міг це змінити? Не я все це вигадав. Хтось згори вирішив: ось, заберемо в нього кохану людину. Нехай тепер живе так. Нехай має отаку дійсність цей чоловічок.

– А ви не думали, що доля це не покарання і не нагорода? – спитала вона. – Це просто шлях. Іноді він важкий, іноді легкий. Але завжди ваш. І тільки ви вирішуєте, як ним йти.

Обличчя дівчини здавалося цілком серйозним. Вона поправила сукню.

– Легко вам казати, – відрізав Борис. – А жити з цим як? Як?

– А ваша донька? – тихо спитала дівчина. – Вона також просто існує? І вам байдуже, як вона переживає?

Борис здригнувся, як від холодного дощу.

– Я… Я не знаю, – промимрив він. – Вона сильна. Діти легше переносять.

– Це ви так вважаєте, – сказала білявка. – Але вона втратила не лише матір. Вона зараз втрачає і батька. Щодня. Ви бачите тільки свої переживання, а її ні.

– Що ти взагалі про це знаєш, дівчисько! – різко сказав він, раптом розсердившись на цю моралістку. – Ти набагато молодша за мене. Що ти можеш розуміти у житті?

Дівчина не образилася і не зніяковіла. Вона просто подивилася на нього довгим поглядом, і в її небесного кольору очах раптом майнула така глибина, що Борис відчув саме себе маленьким, безпорадним хлопчиськом.

– Я знаю, що твої емоції – це завжди вибір. Або вони спалюють вас, або стають паливом, щоб жити далі. Ви можете звинувачувати долю, можете проклинати її. Але хіба це вам допоможе? Хіба це допоможе вашій донці?

Наступного моменту вона раптом різко простягла руки вперед, і перш ніж він встиг відсторонитися, торкнулася його скронь. Пальці були холодними, але дотик — м’яким, по-материнському заспокійливим.

Світ навколо раптово зник. Перед очима Бориса спалахнуло яскраве світло, а потім почали змінюватися різні образи, як у калейдоскопі.

Він побачив себе в кімнаті, заваленій порожніми півторачками. Потерті шпалери, каламутне світло, що пробивається через брудні вікна. Він сидів на підлозі, байдужий, з розгубленим поглядом, в обшарпаних штанях. Десь у кутку валялася фотографія — він, його дружина та їхня донька. Знімок було розірвано навпіл.

Марево смикнулося, наче хтось перемотав плівку. Тепер він бачив, як його дівчинка, зовсім заплакана, стоїть на порозі притулку, стискаючи рожевий рюкзак із речами. Її очі були сповнені сліз, але вона не плакала. Вона дивилася на нього тим самим упертим поглядом, яким колись дивилася її мати.

– Тату, не лишай мене, – прошепотіла вона, але він навіть не підвів голови.

– Вибач, люба, але це залежить не від мене. Вони відбирають тебе…

Неправда, звичайно, але чоловік казав це, не дивлячись у вічі. Так легше. Набагато легше.

Ще один спалах. Поруч нікого нема. Тільки білявка, що зараз стояла перед ним, мовчки дивилася на нього.

– Ти обираєш це? – сказала вона, трохи подаючись уперед.

– Тобі подобається запах сирої землі, правда?

І знову все змінилося.

Він ішов із магазину, тримаючи за руку Аліну. Їй було років з дванадцять, і вона щось весело розповідала, розмахуючи руками. На її обличчі сяяла усмішка, але щось у її очах видавало смуток, який вона пронесла через свої недовгі роки.

– Дякую, тату, що не кинув мене, – сказала вона, притулившись до нього.

Він відчув тепло її маленької долоні у своїй руці. Це тепло обпалило сильніше, ніж будь-який вогонь.

– Та з чого тобі взагалі це спало на думку?

– Прос мені… Просто мені сьогодні наснився сон, ніби я, з рюкзаком, стою біля дитячого будинку….

Тепер він у власній квартирі. На кухні пахне свіжим борщем, лунає сміх. Його донька вже доросла, років сімнадцять, стоїть біля плити і щось каже, а він сидить за столом і дивиться на неї з гордістю. На стіні висить фотографія його дружини.

– Ми впоралися, тату, – каже дочка, звертаючись до нього. – Ти зробив усе правильно.

Вона підходить і обіймає його руками, цілуючи в лоба.

– Любий таточку…

Він знову один. У старому бараку на окраїні міста, де давно відключили електрику за несплату. Він сидить у темряві, дивлячись на півторачку перед собою. У вухах дзвенить тиша. На столі — лист, який він так і не наважився відправити дочці.

– Вона давно тебе забула, – лунає холодний голос дівчини з ліфта.

Борис різко обертається, та нікого не бачить.

Він іде лісовою доріжкою, тримаючи за руку маленьку дівчинку. Це його онука. Вона щось розповідає. Аліна крокує трохи попереду, обертаючись та посміхаючись. Борис відчуває легкість, наче вантаж, який він ніс усе життя, нарешті зник.

– Дякую, тату, – знову чує він голос доньки.

І раптом темрява.

Він різко розплющив очі. Дівчина забрала руки, відступивши до стіни. Борис важко дихав, відчуваючи, як шалено б’ється серце.

– Що це було? – прошепотів він приголомшено, часто дихаючи, витираючи піт з чола.

– Можливості, – спокійно відповіла вона. – Все залежить від тебе.

Він хотів заперечити, сказати, що це просто марево, що все вже вирішено наперед, але не зміг. Слова неначе застрягли. Перед очима знову з’явилися варіанти, які б могли стати майбутнім.

– А тепер треба вибрати.

– Ти обманюєш… Все це вигадка!

Вона пильно глянула на нього, ніби приводячи до тями.

– Я чекаю на твій вибір.

Чоловік хотів щось відповісти, але в цей момент ліфт раптом смикнувся і повільно поповз угору.

Незнайомка повернулася до стулок, і коли вони відкрилися, вона зробила крок на майданчик.

– Агов! — гукнув її Борис. Як тебе… Як вас звати?

Вона обернулася. У блакитних очах світився спокій світу.

– Доля, – відповіла вона, і стулки ліфта зімкнулися.

“Як?”

Відразу виникло багато питань.

– Доля, – повторив він недовірливо, натискаючи на червону кнопку.

Кабіна застигла, а потім знову поповзла вниз, на щойно покинутий поверх. Але на превеликий подив, майданчик виявився абсолютно порожнім. Минуло не більше тридцяти секунд, а платинова білявка розчинилася. Спроби розпитати у мешканців будинку, у тому числі й на цьому поверсі, не дали жодного результату. Ніхто і ніколи не зустрічав дівчину з дивним ім’ям і такою зовнішністю, що запам’ятовується.

З іншого боку, але хіба не так і має бути? Долю ніхто ніколи не бачив, зате кожен із нею зустрічався.

Вона приходить несподівано, залишає по собі безліч запитань і ніколи не повертається двічі в тому самому обличчі. Саме тому її ніхто не впізнає, хоча всі з нею знайомі.

***

Борис вийшов на своєму поверсі, перебуваючи під враженням від розмови. Він машинально заніс пакет у квартиру, але потім різко зупинився. Довго дивився на пластикові півторачки, а потім одним рухом відкинув їх у куток.

– Тату? — пролунав тихий голос Аліни з дальньої частини коридору.

Чоловік обернувся. Його донька стояла, кутаючись у занадто великий халат, що належав раніше її матері, з очима, червоними… І він раптом зрозумів: вона плаче надто часто. А він? Він навіть не був поруч, щоб її втішити.

Батько опустився навколішки і розтулив руки.

– Іди сюди, – тихо сказав він.

Аліна кинулася до нього, уткнувшись у його шию. Її маленькі плечі здригалися. Тільки зараз він зрозумів, що весь цей час вона переживала набагато більше, ніж він сам. Донька втратила матір, але не могла втратити ще й батька.

Борис тримав Аліну на руках і відчував, як її дихання поступово стає рівним. Вона все ще була маленькою дівчинкою, але втрата зробила її дорослою. Ця думка краяла його душу. Він втратив дружину, але зараз усвідомив, що був близький до втрати своєї доньки. А разом із нею — і самого себе.

Йому знову пригадалися слова тієї дивної дівчини. Доля. Вона сказала, що переживання – це шлях. Але тепер він розумів, що доля не дає вибору. Вона просто приходить. Вона не питає, чи ти готовий. Вона не застерігає. Але вона зовсім не ворог.

Доля не питає, що ти хочеш. Вона просто кладе перед тобою те, що вже є. І найголовніше — вона ніколи не дає тобі того, з чим ти не зможеш впоратися. А вже інша річ, що захочеш ти?

Борис згадав, як він звинувачував долю у всьому. Але дівчина з ліфта мала рацію: доля не карає і не нагороджує. Вона щось більше. Вона просто показує, хто ти є насправді.

“Доля – це не вибір шляху. Це вибір, яким ти станеш, пройшовши цей шлях”.

Він глянув на Аліну. Вона тепер немає матері. І цей факт тепер із нею назавжди. Але в її очах ще є світло. І це світло – його відповідальність. Його обов’язок.

Борис раптом зрозумів, що доля не забрала в нього все. Вона залишила йому найголовніше: шанс. Шанс бути тут, бути поряд, бути для доньки тим, хто допоможе їй пережити цю втрату. Шанс не зламатись. Шанс любити і далі, насолоджуючись тендітними життям, митями, які можуть закінчитися будь-коли.

Він поставив доньку на підлогу, сів поруч і подивився їй у вічі.

– Ти знаєш, як ми будемо жити далі? — тихо спитав він.

Аліна похитала головою, шморгнувши носом.

– Ми житимемо так, щоб мама могла нами пишатися, – сказав Борис, намагаючись стримати ком у горлі. – Ти і я. Разом.

Дівчинка кивнула, обійнявши його знову.

Чоловік підвівся і повільно підійшов до пакунка. Він підняв його, подивився на ці три щоденні пластикові пляшки, на символ своєї втечі, і без вагань поніс їх на кухню. Відкривши їх, він вилив кожну в раковину одну за одною.

Він знав, що попереду буде важко. Дуже важко. Переживання нікуди не зникнуть. Втрати не повернути. Але тепер він розумів, що доля його не зламала. Вона дала йому шанс стати сильнішим.

І це була її загадка. Доля – не добра і не зла. Вона не дає вибору, але дає змогу. Вона не пояснює, навіщо щось забирає, але завжди залишає щось, за що варто боротися…