Любі виповнилося п’ятдесят, коли вона зрозуміла, що її чоловік, Петро, ніколи не повернеться з Польщі. Не те щоб він зник — ні. Він просто перестав приїжджати. Перестав телефонувати щотижня. Перестав обговорювати з нею проблеми, пов’язані з їхнім спільним життям.

Він поїхав сімнадцять років тому, коли їхній син, Тарас, мав вступати до університету. У селі роботи не було, а стипендія була смішною. Петро, колишній тракторист, навчився класти плитку у Варшаві.

— Це лише на п’ять років, Любо. Вивчимо сина, поставимо йому хату, і я кидаю ту плитку, — обіцяв він, цілуючи її на прощання.

П’ять років перетворилися на сімнадцять. Тарас закінчив навчання, одружився, переїхав до Києва, де Петро купив йому квартиру — невелику, але свою. Люба жила у їхній старій хаті під Хмельницьким. Її робота продавчинею у сільмазі не приносила великих грошей, але дозволяла відчувати себе трохи незалежною.

Спочатку Петро був ідеальним: щомісяця надсилав гроші, дзвонив, приїздив на два тижні щоліта. Привозив якісний польський одяг, солодощі, розповідав про Варшаву. Вона готувала для нього його улюблені страви, і ці два тижні були для неї компенсацією за одинадцять з половиною місяців самотності.

Але останні три роки все змінилося. Дзвінки стали рідшими, розмови — коротшими. Коли Олена запитувала, коли він приїде, він відповідав невизначено: «Потім. Зараз багато роботи».

Тієї осені, коли вона захворіла на двостороннє запалення легень, він навіть не подзвонив. Вона лежала тиждень у районній лікарні, а Тарас приїхав лише на вихідні.

— Мамо, ну що ти, як мала дитина? Тато ж не може все кинути. Він на роботі, — спокійно пояснив син, який звик, що його життя оплачене батьківською працею.

Олена відчула холод у грудях, який не мав нічого спільного з хворобою. Вона зрозуміла: Петро вже не сприймає її як частину свого життя. Він сприймає її як пункт призначення, куди треба надіслати грошовий переказ, щоб мати чисте сумління.

На Різдво вона вирішила: досить. Вона порахувала свої заощадження, додала Петрові і купила квиток на автобус до Варшави.

— Я їду до Польщі, — повідомила вона Тарасу, не пояснюючи деталей.

— До тата? Навіщо? Він же казав, що зараз у нього дуже напружений графік! — здивовано вигукнув син.

— Потрібно. У мене відпустка, — сухо відповіла вона.

Приїхавши до Варшави, вона знайшла адресу гуртожитку, де він мав жити. Але на місці їй сказали, що Петро давно орендує квартиру з «пані Ядвіґою», полькою, з якою він працює в одній бригаді.

Олена знайшла той дім. Вона не стукала, не кричала. Вона просто подзвонила на мобільний Петру, стоячи під вікнами його квартири на третьому поверсі.

— Алло, Петре? Це я. Я стою під твоїм будинком, — тихо сказала вона у слухавку.

У вікні вона побачила тінь. Двері під’їзду відчинилися лише через десять хвилин. Петро стояв перед нею — сивий, втомлений, але в новій, акуратній куртці, якої вона ніколи не бачила.

— Любо? Що ти тут робиш? Ти ж знаєш… — почав він, але вона його зупинила.

— Я тут, щоб забрати своє життя, яке ти залишив тут на зберігання. Я хочу розлучення. І половину того, що ми заробили, — сказала вона, дивлячись йому просто в очі.

Він не сперечався. Він був збентежений, але не здивований. Він, мабуть, чекав цього моменту сімнадцять років. Вони пішли до найближчого кафе.

Петро, здавалося, відчув полегшення, що ця тяжка ноша нарешті впала з його плечей. Він поводився як бізнесмен, який домовляється про поділ активів. На словах вони домовилися на що згодні і розійшлися.

Люба не пролила жодної сльози. Вона не влаштувала скандалу. Вона відчула не біль, а дивне, гірке полегшення. Вона усвідомила, що її життя було суцільним чеканням і надією на краще життя, яке не справдилося.

Вона повернулася додому, син став на сторону батька.

— Мамо, ти що наробила? Ти зруйнувала сім’ю! Ти відібрала у тата його заощадження! — читав моралі він по телефону.

— Я забрала половину свого. А наша сім’я зруйнована була, коли він сімнадцять років тому перестав повертатися, — відповіла вона.

Син перестав їй дзвонити.

Вона ходила по хаті, яка була Петрова і розуміла, що не буде тут жити, хоч він їй і дозвлив:

— Живи, я не виганятиму тебе. Не знаю чи й повернуся.

Вона вирішила поїхати в своє село і там відновити батьківську хату. Вона вже років п’ять туди не їздила відколи батьків не стало.

Вона найняла кількох місцевих хлопців, щоб укріпити стіни, замінити дах. Сама ж, не шкодуючи сил, поралася на ділянці: чистила зарості, садила квіти. Її руки, які звикли зважувати цукор у сільмазі, швидко набули сили. Вона жила тишею, запахом землі, звуком води. Вперше за сімнадцять років вона не чекала дзвінка, не рахувала дні до приїзду, ні сина, ні чоловіка. Вона жила тут і зараз.

Її обличчя обвітрилося, очі перестали бути заплаканими, а стали спокійними, як глибина ставка.

Якось, вона взялася викосити траву, але як не намагалася завести газонокосарку та глохла.

— Добридень. Я тут рибалив, бачу, ви завести не можете.

— Так, щось поламалося, – захекано відповіла Люба, не знаю, що й робити.

Чоловік покрутив щось, натиснув і косарка завелася.

— Дякую, Василю. Скільки я вам винна? — запитала Олена.

— Не винна. Коли людина робить свою роботу, вона не бере гроші за допомогу, — відповів він.

— Я вас обідом нагодую, як закінчите рибалити.

— Оце діло, – погодився той.

Отак вони й почали зустрічатися. Василь заходив не щодня, але помагав з дровами, паркан полагодив, димар підмурував.

Одного вечора, коли вони сиділи на ґанку, дивлячись на темну воду ставка, Василь сказав:

— Любо, ти знаєш… Я давно сам, знаю, як це важко. Думав, що тобі поможу, а ти мені, але тепер бачу, що тобі не так вже й потрібен, ти сама справляєшся. Нащо тобі старий удівець.

В Люби перехопило подих, вона не уявляла більше дня без Василя.

Вона вклала свою долоню в його. Її рука відчула його сильне, спокійне тепло. Так вони почали жити разом.

Через два роки до неї приїхав Тарас. Він привіз онука. Тарас був змарнілий, у його житті почалися проблеми. Його дружина подала на розлучення, і київська квартира, куплена батьком, стала предметом суперечок.

— Мамо… Я не знаю, що робити. Все руйнується, — сказав він.

Люба подивилася на нього. Вона побачила, що її син вперше у житті зіткнувся з реальністю, не проплаченою батьківськими грошима.

Вона обійняла його.

— Синку, я тобі допоможу. Я ніколи не перестану бути твоєю мамою. Але твій батько заплатив за твоє життя, і ти вважав, що мені він винен вічну самотність. Тепер ти маєш навчитися жити сам, — сказала Олена, а потім додала. — І ти повинен зрозуміти: твій батько більше не повернеться. Це було його рішення, а моє рішення — почати жити заново.

Тарас провів кілька днів у матері. Він вперше за багато років допомагав їй. Він побачив, що вона врятувала своє життя.
Коли він їхав, він обійняв її міцно.

— Пробач, мамо. За те, що не розумів, що ти теж жінка.

Олена дивилася, як його машина зникає за поворотом, і відчула, що камінь, який був у неї на серці стільки років, нарешті розчинився.

Вона повернулася до Василя, який чекав її на ґанку, і засміялася, як дівчинка.