Оксана зачинила офіс о пів на сьому вечора, перевірила, чи вимкнено кондиціонер, і двічі повернула ключ у замку. На вулиці мрячило. Вона підняла комірець куртки й пішла в бік метро через невеликий сквер, де вечорами місцеві виставляли на продаж усяку всячину: домашню консервацію, старі книги та квіти з городів.

Біля виходу зі скверу на розкладному стільці сиділа повна жінка в теплій вовняній хустці. Перед нею стояло кілька пластикових відер із пишними осінніми айстрами та хризантемами. Оксана зазвичай минала ці ряди, але сьогодні день був занадто важким: тривалі розмови з клієнтами, зауваження від керівництва, ще й голова почала боліти від постійного сидіння за монітором. Хотілося принести додому бодай щось, що розбавило б сірість орендованої квартири.

— Дівчино, беріть хризантеми, — гукнула продавчиня, помітивши, що Оксана уповільнила крок. — Свіжі, тільки зрізала. Віддам дешевше, бо додому вже треба їхати, автобус за пів години.

— Скільки за білі? — запитала Оксана, зупиняючись біля відра.

— Давай за вісімдесят. Дивись, який об’ємний букет, у магазині за такий три сотні візьмуть.

Оксана дістала з кишені гаманець, відрахувала дрібні купюри й забрала обгорнуті в стару газету квіти. Вони були важкими й трохи вологими. Дорогою додому вона думала про те, що треба не забути зайти в супермаркет за хлібом та молоком, бо холодильник зовсім порожній.

Вдома Оксана підрізала стебла кухонним ножем і поставила букет у скляну вазу, яку тримала на підвіконні в кухні. Квіти дійсно виглядали гарно, хоча листя здалося їй занадто темним і трохи припалим землею. Вона вимила руки з милом, зварила собі макарони з сиром, поїла перед телевізором і лягла спати близько одинадцятої, сподіваючись добре виспатися перед четвергом.

Серед ночі Оксана прокинулася від дивного відчуття холоду. Їй здалося, що в кімнаті протяг, хоча вікно було щільно зачинене. Вона повернулася на бік і заплющила очі, намагаючись знову заснути, але сон став тривожним.

Їй снилося, що вона стоїть посеред незнайомого порожнього двору. Навколо немає нікого, лише сірий паркан і високі дерева. Раптом з-за рогу вийшла дівчина. На ній була проста біла сукня. Дівчина дивилася прямо на Оксану. Погляд у неї був важкий, нерухомий, без жодної емоції.

— Віддай моє, — тихо, але чітко сказала дівчина. — Навіщо ти забрала? Це мої квіти. Поверни їх назад.

Оксана хотіла відповісти, що купила їх за власні гроші на ринку, але горло наче затиснуло. Вона не могла вимовити жодного слова. Дівчина зробила крок уперед, простягаючи тонку руку, і в цей момент Оксана прокинулася від власного різкого вдиху.

На годиннику було пів на четверту ранку. У кімнаті панувала тиша, лише з вулиці доносився гуркіт сміттєвоза. Оксана сіла на ліжку, потерла обличчя долонями й пішла на кухню, щоб випити води. Білий букет тьмяно виділявся в темряві. Вона подумала, що це просто результат перевтоми на роботі, повернулася в ліжко й заснула вже без сновидінь.

Наступний робочий день пройшов як звичайно. Оксані довелося заповнювати багато звітів, тому про нічний інцидент вона згадала лише під час обідньої перерви, коли пила чай із колегою Вікторією.

— Слухай, мені сьогодні така дурня наснилася, — сказала Оксана, розмішуючи цукор у чашці. — Наче якась дівчина вимагає повернути квіти, які я вчора на вулиці купила. Так неприємно стало, прямо досі з голови не йде.

— Менше читай новин перед сном, — відмахнулася Вікторія, переглядаючи щось у телефоні. — Мені он минулого тижня снилося, що я звітність податковій за три роки винна. Ото кошмар був, я зранку тричі базу перевіряла. А квіти — то просто психіка так на втому реагує.

Оксана погодилася, вирішивши не зациклюватися на цьому. Увечері вона прийшла додому, швиденько прибрала в передпокої, помила посуд і сіла дивитися серіал. Букет у вазі продовжував стояти, хоча кілька нижніх листків уже почали жовтіти.

Друга ніч виявилася ще гіршою. Сон повторився з абсолютною точністю, але тепер дівчина у білій сукні стояла набагато ближче — буквально за два кроки від Оксани. Її голос уві сні здавався реальним, наче хтось шепотів прямо над вухом.

— Навіщо вони тобі? Вони ж не твої. Мені без них погано. Принеси туди, де взяли.

Оксана прокинулася в холодному поту. Серце калатало так, ніби вона щойно бігла вгору сходами. Вона увімкнула нічник і більше не вимикала його до самого ранку. Дівчина зі сну була не знайомою, Оксана точно знала, що ніколи не бачила її в житті — ні серед знайомих, ні в районі, ні на роботі.

Вранці Оксана відчувала себе абсолютно розбитою. На роботі вона припускалася помилок у цифрах, два рази переробляла один і той самий документ і врешті-решт викликала роздратування у керівника відділу. Наприкінці дня вона вирішила, що їй потрібна порада когось старшого. Своєї матері вона турбувати не хотіла, щоб та не почала панікувати, тому зателефонувала тітці Любі, яка жила в передмісті й часто ходила до церкви та зналася на різних життєвих ситуаціях.

— Любо Петрівно, добрий вечір. Вибачте, що турбую. Тут така справа… Мені дві ночі поспіль сниться один і той самий сон. Дівчина вимагає повернути квіти, які я на ринку купила. Я вже спати боюся.

Тітка на тому кінці дроту помовчала, було чути, як вона переставляє якийсь посуд на кухні.

— Які квіти, Оксана? Де саме ти їх брала? — голос тітки став серйозним.

— Та біля метро, там жінка постійно торгує. Хризантеми білі великі.

— Слухай мене уважно, — сказала тітка Люба. — Завтра субота, вихідний. Знайди ту жінку, яка тобі їх продала. Спитай прямо, звідки товар. Бо нормальні люди квіти з саду продають, а дехто страх втратив. Якщо вона їх звідти принесла, то матимеш клопіт. І квіти ті з хати винеси, хоч на балкон, не тримай біля ліжка.

— Звідки «звідти»? — не зрозуміла Оксана.

— Звідти, де люди спокій знаходять. Сама подумай. Напиши мені потім, що вона скаже.

Оксана поклала слухавку. На душі стало ще важче. Вона пішла на кухню, взяла вазу й переставила її на підвіконня загального коридору біля сміттєпроводу. Повертатися в порожню квартиру було незатишно. Вона зачинила всі двері на засуви, увімкнуло світло в коридорі й довго лежала, дивлячись у стелю, перш ніж забутися важким сном без сновидінь.

Вранці в суботу Оксана прокинулася о дев’ятій. Погода була похмурою, небо затягнуло сірими хмарами. Вона швидко одяглася, навіть не поснідавши, лише випила склянку води, і пішла до скверу біля метро.

На звичайному місці продавчині не було. Там стояв якийсь чоловік із ящиками яблук і дві жінки, які продавали зелень та домашній сир. Оксана підійшла до них.

— Доброго дня. А ви не знаєте, де жінка, яка тут хризантемами торгувала? Така повна, у вовняній хустці. Вона зазвичай по вечорах сидить.

Продавчиня сиру, жінка років п’ятдесяти в синьому фартуху, зміряла Оксану поглядом.

— А навіщо вона тобі? Прийде пізніше, мабуть. Вона десь після дванадцятої зазвичай приїжджає, коли автобус із приміської приходить. Скооперувалася з кимось, от і возить.

— Мені дуже треба її побачити. Це терміново.

— Ну то почекай, он на лавці посидь. Скоро має бути.

Оксана провела в сквері майже дві години. Вона ходила туди-сюди по асфальтованій доріжці, купувала каву в автоматі, хоча та була занадто солодкою, і постійно дивилася на годинник. Нарешті, близько першої години дня, з боку зупинки з’явилася та сама жінка. Вона тягла дві великі пластикові сумки на коліщатках, з яких стирчали стебла рослин.

Оксана одразу рушила їй назустріч. Жінка розкладала свій стілець і витягувала відра, коли Оксана зупинилася прямо перед нею.

— Добрий день. Пам’ятаєте мене? Я у вас у середу ввечері білі хризантеми купила.

Продавчиня підняла голову, мружачись від денного світла. На її обличчі з’явився вираз легкого роздратування.

— Ну пам’ятаю. І що? Гроші я правильно порахувала, квіти були свіжі. Чого прийшла?

— Звідки ці квіти? — тихо, але різко запитала Оксана, нахиляючись ближче. — Тільки не треба мені розповідати про город. Кажіть правду.

Жінка почала швидко розставляти відра, намагаючись не дивитися Оксані в очі.

— Звідки-звідки… Звідки треба. Тобі яка різниця? Купила — то й користуйся. Люди беруть і не скаржаться.

— Мені дві нічі поспіль сниться дівчина, яка вимагає їх повернути, — Оксана відчула, як у неї починають тремтіти пальці. — Вона каже, що це її речі. Ви де їх узяли? На новому міському цвинтарі?

Сусідка-продавчиня, яка торгувала сиром, раптом перестала важити товар і повернулася в їхній бік, прислухаючись до розмови.

Продавиня хризантем помітно зблідла, її губи засіпалися. Вона злодійкувато озирнулася на інші ятки й засичала на Оксану:

— Та тихо ти! Чого репетуєш на весь базар? Сядь отам і не кричи.

— Я не кричу. Я хочу знати, куди мені їх відвезти, щоб усе це припинилося.

Жінка зітхнула і сіла на свій стілець, опустивши плечі. Вона виглядала втомленою і якоюсь постарілою в один момент.

— На новому, так, — буркнула вона, дивлячись у землю. — Сектор сьомий, крайня доріжка біля лісосмуги. Там свіжа могила, кілька дві тому поховали. Фотокартка на хресті велика, кольорова. Дівчина там у куртці синій усміхається. Береза ще поруч росте, не помилишся.

— Навіщо ви це зробили? — Оксана відчувала огиду.

— А за що жити? — раптом грубо огризнулася жінка. — Пенсія — сльози, чоловік не працює. Квіти там оберемками лежали, все одно згнили б за тиждень. Я тільки верхні взяла, що найсвіжіші були. Хто ж знав, що вона така чутлива виявиться. Все, йди звідси, не псуй мені торгівлю.

Оксана нічого не відповіла. Вона розвернулася й швидко пішла геть. Її нудило від цієї розмови, від цього місця і від власної наївності.

Вона повернулася додому, взяла з коридору вазу з хризантемами. Квіти вже помітно зів’яли, пелюстки по краях стали коричневими. Оксана загорнула їх у ту саму газету, в яку їх загорнули під час продажу. Потім вона зайшла в найближчий квітковий магазин біля будинку й купила новий, свіжий букет великих червоних айстр. Продавець хотів оформити їх у красиву плівку, але Оксана попросила просто перев’язати звичайною стрічкою.

До міського цвинтаря довелося їхати двома автобусами. Дорога зайняла майже годину. Погода остаточно зіпсувалася, почався дрібний холодний дощ, який забивався під парасольку.

Цвинтар був величезним, сірим і абсолютно порожнім у цей суботній похмурий день. Оксана йшла по центральній алеї, рахуючи показники секторів. Сьомий сектор виявився на самому краю, біля старого грабового лісу. Земля тут була глинистою і розкислою від дощу, взуття одразу стало брудним.

Вона пішла вздовж крайньої доріжки. Побачити потрібне місце було неважко: велика тонка береза стояла прямо біля краю огорожі. На свіжому земляному насипі лежало багато вінків із пластикових квітів, які вже встигли вицвісти під сонцем та дощами.

Оксана підійшла ближче й поглянула на хрест. На металевій табличці було написано: «Валентина. 2007–2026». На фотографії дійсно була та сама дівчина зі сну. Тільки тут вона виглядала живою, з легкою посмішкою, в яскравій спортивній куртці. Очі були тими самими — круглими й темними, але уві сні вони здавалися набагато більшими й страшнішими.

Оксана поклала зів’ялий букет хризантем на горбик. Поруч вона поклала нові червоні айстри. Навколо не було ні душі, лише вітер шумів у верхівках дерев.

— Вибач, — сказала Оксана вголос, її голос прозвучав глухо через дощ. — Я не знала. Я просто купила їх на вулиці. Більше ніхто їх не чіпатиме.

Вона постояла хвилину, витерла мокре обличчя хусткою і пішла назад до виходу, намагаючись не дивитися на інші могили. На душі стало порожньо, але те занепокоєння, що тримало її останні дні, нарешті почало відпускати.

Минуло три тижні. Життя Оксани повернулося у звичне русло. Робота, звіти, вечірні перегляди серіалів. Дівчина у білій сукні більше жодного разу не з’являлася в її снах. Тепер Оксана спала спокійно, хоча світло в коридорі все ще залишала увімкненим за звичкою.

Одного разу, повертаючись з офісу пізніше ніж зазвичай, вона знову проходила повз той самий сквер біля метро. Був вівторок, покупців було небагато. На місці, де зазвичай сиділа продавчиня хризантем, тепер стояла зовсім інша жінка — худа, в окулярах, яка продавала плетені кошики та сушені трави.

Оксана зупинилася поруч, роблячи вигляд, що розглядає товар.

— Жіночко, а підкажіть, — звернулася вона до нової продавчині. — Тут раніше жінка стояла, квітами торгувала, така повна, у великій хустці. Вона вже не приїжджає?

Продавчиня в окулярах поправила сумку на плечі й зітхнула.

— Не приїжджає. Чоловік її привозив минулого тижня речі забирати, які тут у комірчині лишалися. Казав, у лікарні вона лежить. Щось там серйозне, раптово прихопило. Наче ще наприкінці минулого місяця на ноги скаржилася, а тепер узагалі не встає. Кажуть, згасає людина на очах, лікарі тільки руками розводять, нічого зробити не можуть.

Оксана мовчки кивнула, подякувала і пішла в бік метро. Дощ знову починав накрапати, дрібні краплі падали на асфальт, залишаючи темні плями.