Ліза нетямилась від злості, і голосно говорила до батьків:

– Знову ви мені обноски якісь принесли, та скільки можна вже! Всі дівчатка ходять в нормальних речах, одна я ходжу, як безхатько!

Ліза впала на диван і почала демонстративно лити сльози, з надривом. Батько з матір’ю розгублено дивилися на неї.

– Лізонько, донечко, ну що ми зробимо з батьком, якщо у нас вічно немає грошей, все, що заробляємо, витрачаємо на комунальні платежі, на їжу, і бабусі на ліки.

– Та годі мені вже це розповідати, набридло. Бабуся все одно стара вже, їй нічого не допоможе, стільки грошей на неї йде…

– Лізо, та як ти смієш так говорити, це ж твоя бабуся, вона тебе виняньчила..

Ліза пішла до себе в кімнату і грюкнула дверима.

Микола і Анна не знали, що робити з донькою. Вони все списували на підлітковий вік. Лізі недавно виповнилося 13 років. Вони розуміли, що їй хочеться красиво і сучасно виглядати, але не могли купити їй речі.

Йшли суворі 90-ті, в магазинах нічого і не було. А на “толчку”, як тоді називали ринки, були шалені ціни. Тому, якщо хтось із знайомих пропонував одяг чи взуття, вони не відмовлялися.

Коли не стало бабусі, Ліза заявила, що не прийде попрощатися, їй не хочеться. Як тільки батько з матір’ю її переконували, що так не можна, все було марно. І не прийшла, як і обіцяла.

Після прощання, вона заявила, що гроші, які вони витрачали на бабусю, тепер повинні витрачати на неї. Вона сказала, що хоче собі золоті сережки. Анна дістала з серванта бабусині золоті сережки з рубіном, і з радістю простягнула Лізі.

– Ось, доню, носи, бабуся була б рада.

– Ти що, жартуєш, не буду я цей мотлох носити, знову обноски, та що ж таке…

І Ліза жбурнула сережки на підлогу. Анна мовчки підняла і прибрала назад в сервант.

Через кілька днів, Ліза сказала, що їй потрібен магнітофон. З сережками вона почекає, а ось магнітофон потрібен терміново. І не аби який, а двохкасетний, як у Свєтки.

Батьки розвели руками, і сказали, що таких грошей у них немає. Ліза закотила очі і пішла в кімнату.

Через 2 дні батько з урочистим видом заніс Лізі в кімнату чорний двохкасетний магнітофон.

– Ось, доню, дивись, що я у дядька Льоші купив, він як раз продавав.

– Старий… А я хотіла новий…

– Ну, якщо не подобається, я його поверну.

– Та ні, хай вже буде, працює, та й добре. Тепер я не гірша від Свєтки буду. Тільки касети потрібно пошукати.

Анна була в подиві

– Коль, ти де гроші-то взяв? Він же либонь купу грошей коштує?

– Ань, пам’ятаєш ту золоту старовинну монету, що мені батько дав, на чорний день лежала, ось я її і продав…

– Коль, ну ти що, це ж пам’ять від батька, та й хай лежала б, раптом терміново гроші знадобляться, а ти на магнітофон спустив…

– Ань, Лізка і так себе неповноцінною відчуває, то нехай хоч порадіє…

Якось Ліза з мамою пішли в магазин, і Ліза сказала:

– Ма, ти попереду йди, а я ззаду, добре? А то ти в такій сукні допотопній, кримпленовій, зараз в таких ніхто вже не ходить, мені соромно з тобою йти. У Свєтки мама модна, брючні костюми носить, з зачіскою завжди, на підборах, а ти вічно в лахмітті якомусь, над тобою дівчатка підсміюються вже.

– Доню, та у Свєти тато великий начальник, у них грошей багато, чого ж її мамі не витрачатися на модні одяганки…

– Ой, ну завела шарманку…

У Анни стався напад, вже не вперше. Вона щоразу сильно засмучувалася, коли Ліза дорікала їм з чоловіком. Адже вони все для неї робили, любили дуже свою єдину донечку. А вона, слова доброго ніколи їм не сказала… Невже вони і справді такі погані батьки?

Якось, Ліза йшла зі школи додому, і біля під’їзду стояла машина швидкої допомоги. Ліза скривилася, вона не любила медперсонал.

Піднявшись до себе в квартиру, вона побачила, що в кімнаті були ті самі люди з машини. На дивані лежала мама, неприродно.

– Та, що трапилося, мамі погано?

– Все, Лізонько, немає більше в тебе мами… Серце, не врятували… Але ж їй всього 35 років було, як же ми тепер без неї… І батько гірко заплакав.

Ліза не вірила в те, що трапилося. Як же так, хто їй тепер буде готувати сніданки і вечері, хто буде прати? Ліза не вміла нічого робити сама.

Після прощання з Анною, Ліза стала некерованою. Погано вчилася в школі, зв’язалася з поганою компанією, батько нічого не міг з нею зробити. У 16 років вона заявила, що чекає дитину, сама не знає від кого.

Батько сказав, що нічого проти немає, виняньчить. Ліза покинула школу, гуляла цілими днями незрозуміло де. Батько потихеньку купував речі для маляти. Коли прийшов час його появи на світ, Ліза сиділа весь час вдома. Батько викликав швидку.

На світ з’явилася дівчинка з маленькою вагою. Фахівці сказали, що в принципі, дівчинка здорова, але слабенька, можливо, у неї негаразди з серцем. Ліза відразу сказала, що відмовляється від неї.

Батько сказав, що сам буде її виховувати, у сиротинець не віддасть. Ліза сказала, що їй все одно, вона збирається виїхати з нареченим на заробітки.

Микола назвав дівчинку Анною, в честь дружини. Він відразу полюбив цю крихітну, беззахисну грудочку. Ліза була байдужа до дівчинки, стала відразу збирати валізи після виписки.

Анечка росла слухняною, доброю дівчинкою. Вона дуже любила дідуся, і намагалася в усьому йому допомагати і не засмучувати. З мамою вона майже не спілкувалася, та вийшла заміж, народила сина, і раз на рік дзвонила їм по телефону.

Миколі було сумно, що у них виросла така донька, і він розумів, що в якийсь момент, вони щось упустили з дружиною, і виросла бездушна, невдячна донька, але було вже пізно.

Скільки батьків хапалися за голову, коли було вже пізно… Як спіймати той момент, коли потрібно поміняти методи виховання, щоб потім не кусати лікті?

Автор: Записки оптимістки. Дзен.

Фото ілюстративне.