Світлана Іванівна та Валерій Петрович були сусідами в старій, пошарпаній рудій хрущовці. Ну, як сусідами – мешкали вони в різних під’їздах, але їхні балкони, розділені тонкою фанерною перегородкою, усе ж дозволяли вважати їх сусідами.

На цьому їхня спільність закінчувалася. І що, здавалося б, могло бути спільного у сорокап’ятирічної розлученої жінки яка тягнула на свою скромну зарплату себе й сина, та п’ятдесятирічного чоловіка, що колись обіймав досить високу посаду і осів у провінційному містечку, поховав дружину і тихо жив у цій брудно-рудій будівлі? Нічого. Лише одна на двох фанерна перегородка та слово «жив».

Так і жили. Вона – розриваючись між роботою, сином і дачним клаптиком землі з нескінченними грядками, він – у парку на лавці, з доміно та іншими чоловіками. Час від часу перетиналися у дворі, ввічливо вклонялися одне одному. Але частіше – сварилися, висунувшись із-за фанерки. То музика надто гучна, то білизна не так повішена, то запах гнилої картоплі з сусідського балкона заважає.

Одного разу посварилися вщент. До прокльонів. До палаючих очей. Через дрібницю, не варту уваги. Але хто ж визнає свою помилку в такій важливій справі, як сусідська сварка?

Відтоді так і жили, з неприязню поглядаючи на тонку фанерку з обох боків.

А фанерці що? Вона й не таке бачила. Мовчить, бо плечей у неї немає, щоб ними знизувати. А з обох боків – емоції.

У Світлани Іванівни сина посадили, так би мовити, через поведінку – Валерій Петрович лише хитає головою: «Треба було хлопця виховувати».

У Валерія Петровича донька зібралася заміж у інше місто. Наречений – якийсь пройдисвіт. І хоч як батько переконував авторитетно, вона: «Люблю», – і за ним.

Тут уже Світлана Іванівна потай злорадствує. Соромно, звісно, але десь у глибині душі…

Так і жили до глибокої осені.

А потім у хрущовці запанувала тиша. Чоловіки перестали виходити в парк через дощі, Світлані Іванівні не було куди поспішати – дачу закрито до весни, побачення з сином – за розкладом. Усе частіше сусіди виходили на балкон.

Якби це була казка, то саме в ту мить повз хрущовку пролетів би грайливий амур, пустивши стрілу в серця обох, перегородку знесли б геть, і жили б вони довго й щасливо однією міцною родиною. Але в житті амури мають інші плани, та й ціляться погано. Тож – ні.

Вони просто стояли на балконах, розділені перегородкою. Двоє дорослих, стомлених людей.

– Тяжко їй, мабуть, без чоловіка, – думав Валерій Петрович, дивлячись, як сусідка забиває цвях для мотузки, щоб білизну розвішувати.

– Зовсім схуд, бідака. Самі консерви, певно, їсть. Ох, ці чоловіки, – міркувала Світлана Іванівна.

І одного дня вона наважилася на вчинок. Уранці, поки сусід спав, просунула через перегородку пару духмяних пиріжків і власноруч заварений чай: трохи м’яти, трохи липи – ну, ви знаєте, як чарують жінки. Мовчки залишила й пішла на роботу.

Увечері на тому ж місці стояла чисто вимита чашка й лежала ніжно-червона троянда.

Світлана Іванівна пів ночі гасала по квартирі з тією трояндою – так давно їй не дарували квітів, що вона геть забула це відчуття лоскітливого щастя. Вази в неї не було. Потім схаменулася, поставила троянду у високу склянку й почала готувати щось неймовірне, чарівне. Ті, хто знає, як чарують жінки, зрозуміють.

За тиждень Світлана Іванівна купила кришталеву вазу. Для семи незвичайних троянд інша посудина не годилася.

Якщо ви думаєте, що після цього вони помирилися й зажили одним міцним союзом, то нагадаю: ми не в казці.

Мовчазне щось, повітряне й трохи химерне, пов’язане лише сніданками та червоними трояндами, тривало довго – точно більше пів року.

Для обох воно ставало відчутним удень, коли доводилося шукати червону троянду чи продукти для задуманого сніданку. Але до вечора все покривалося імлою, щоб уранці знову матеріалізуватися чарами на сусідському балконі.

А потім повернулися діти. Якось одночасно й раптово. Син і донька, що невдало вийшла заміж. Увірвалися в чуже диво, розмазали його по спільній балконній фанерці й влаштували батькам прочуханку, звинувачуючи одне одного й батьків у спробі позбавити саме цю, тимчасово виписану з квартири кровинку, законних метрів.

«Люди як люди. Квартирне питання їх тільки зіпсувало», – сказав би хтось із боку, але, по-перше, його не було на цьому балконі, а по-друге, люди не як люди, різні вони бувають. Ці ось не вдалися. Тож на весь балкон, ба навіть на весь двір, лунала суперечка. Діти озвучували потік чужих слів, що не стосувалися ні цієї балконної реальності, ні крихкого дива останнього пів року.

Диво відступало й тікало. Ваза без нього здавалася просто шматком скла з в’янучими бутонами, а двоє героїв – тими, ким були раніше: людьми, що просто живуть.

– Дзень, – це, розливши дбайливо заварений чай, розбилася чашка, розкидавши уламки по обох балконах. А на одному з них важко осідав на підлогу Валерій Петрович.

Мабуть, саме в цю мить у Світлани Іванівни виросли крила. Інакше як вона за кілька секунд із третього поверху одного під’їзду влетіла на третій іншого, сміливо відкрила двері, відсунула молоду господиню й уперше ступила до сусідської квартири? Точніше, вбігла.

– Не смій засинати, чуєш? – повторювала вона.

– Бач, що надумав! Ти куди зібрався? – тормосила його до приїзду швидкої.

А потім були сніданки. Як і раніше. Щоранку. Спершу біля інтенсивки: «Жінко! Ви геть не при собі? У нього серце, а ви зі своїми пиріжками! Забирайте негайно!» – потім у палаті.

І троянди, куди ж без них. Цілий букет їй. У день виписки. І обіцянка жити доти, поки не подарує весь мільйон. Червоних.

Із стаціонару вони вийшли вдвох, узявшись за руки. Медсестри хихотіли: «У кохання граються». Але їм було байдуже. У їхньому чарівному світі більше не існувало ні медсестер, ні рудої хрущовки.

Вийшли й поїхали просто на дачу. Тоді це був маленький сарайчик із однією кімнаткою й дірявим дахом.

За три роки там постав дім. І сад. І троянди. Усіх сортів.

А ще Світлана Іванівна народила хлопчика. У сорок вісім, так.

– Дивна, – казали сусідки з попереднього житла, коли приїжджали в гості. – Вік свій згадай, уже онуків пора няньчити.

А вона ніяковіла, червоніла й відповідала, що молода, бо лише три роки тому почала жити.

Так і живуть досі, наші дачні сусіди. Обоє вже за вісімдесят. І троянди вирощують, як і раніше. І онуків няньчать від молодшого сина, успішного айтівця. Бо поняття «я живу» вимірюється зовсім не роками…