Я ніколи не мала особливо теплого ставлення до свекрухи. Марія Степанівна завжди тримала дистанцію, і я теж. Вона наче не сварилася, не говорила різко, але кожного разу знаходила якусь дрібницю, до якої можна причепитися. То я занадто довго мию посуд, то не так готую борщ, то діти часто хворіють… Ніби й дрібниці, а з часом накопичується.

Але навіть з урахуванням цього я не уявляла, що вона здатна вчинити по-іншому — не зі мною, а з власним сином.

Мій день народження припадав на кінець літа. Ми багато років поспіль святкували його на дачі. Марія Степанівна заявила про «подарунок» ще на нашому весіллі — мовляв, дача тепер наша, бо їй важко там самій. Люди тоді аж загомоніли, хтось навіть позаздрив. А вона сиділа з гордим виглядом і розмахувала руками:

— Та що там ті документи, це ж сім’я. Куди вони від мене подінуться.

Ми тоді й справді не думали про папери. Молоді, щасливі. Артем тільки й казав:

— Мама знає, що робить. Оформить — коли буде час.

Дача стала для нас місцем, де ми жили майже все літо. Артем з нуля зробив там майже все. Гараж – сам. Хату – підлатав, потім добудував дві кімнати. Воду провів, каналізацію, поставив бойлер. Він казав:

— Тут буде простіше дітям. І на повітрі краще, і місця більше.

Діти справді проводили на дачі все літо. У них були свої кутки, друзі по сусідству, саморобний «магазин» із ящиків, у якому «продавали» яблука. Ми щороку наповнювали басейн, розкладали лежаки, чоловік смажив шашлики. Я накривала стіл на веранді — там завжди тінь, навіть у спеку.

Цієї весни ми запланували поїхати на дачу, як завжди. Я вже прилаштувала пару ящиків розсади, купила нові рукавички для саду. Діти бігали по квартирі й питали:

— Мамо, а ми будемо спати на мансарді?

— Будемо, якщо там усе сухо.

— А басейн?

— Басейн влітку.

У той день Артем набрав маму. Просто щоб сказати, що ми їдемо.

— Мам, ми завтра зранку на дачу. Ти там будеш? — він говорив спокійно, як завжди.

Я стояла біля плити й чула її відповідь — голос був рівний, без жодних пауз:

— На яку дачу?

Артем спочатку подумав, що вона не розчула.

— На нашу. На дачу.

— А-а. Так немає її більше.

Артем замовк.

— Як це — немає?

— Я її продала. Ще восени.

Він різко витягнув телефон трішки подалі від вуха, наче не вірив, що почув.

— Ти продала? — він говорив тихо. — Серйозно?

— Ну так. А що такого.

— Мамо, я її ремонтую двадцять років.

— То й що. То моя власність.

Настала тиша. Така, у якій чути, як хтось вдихає через ніс.

— Чому ти нам не сказала? — нарешті вимовив Артем.

— Ну… продала й продала. На що ті зайві розмови.

Він закрив очі, і я побачила, як у нього сіпнувся куточок щелепи.

— Ти ж казала, що подарувала її нам. На весіллі. Перед людьми.

— Ну, я так сказала… — вона ніби знизала плечима. — Думала, що ви зрозуміли. Подарунок — це ж не назавжди.

Артем більше нічого не сказав і поклав слухавку.

Він довго сидів на стільці. Руки на колінах, погляд у підлогу. Я не торкалася його, не питала нічого. Було видно, що він переживає не про дачу — а про щось інше. Глибше.

Того тижня він не брав від неї трубку. Вона писала мені:

«Що з ним?»

«Чому мовчить?»

«Я ж нічого поганого не зробила.»

Я скролила ці повідомлення й закривала телефон.

Артем не хотів бачити її. Сказав:

— Я не знаю, як тепер з нею розмовляти.

Я відповіла тільки:

— Зроби паузу. Трохи часу не завадить.

Одного дня він повернувся з роботи раніше. Сів на диван, довго мовчав, потім сказав:

— Поїду до неї. Вона ж одна.

Я кивнула.

— Їдь, — сказала я. — Як буде — так буде.

Він пішов. Повернувся за годину.

— Вона поводиться так, ніби нічого не сталося.

— Так часто буває, — я відповіла.

— Я їй сказав, що мені неприємно. Вона сказала, що «не розуміє, чому». Я не знаю… — він потер лоб. — У неї все просто. Вона вирішила — і зробила. Без емоцій.

Він налив собі склянку води й довго її тримав, не пивши.

До мого дня народження залишалося два тижні. І вперше за багато років ми не мали місця, де його відзначити. Артем дивився в календар, ніби там мала з’явитися відповідь.

— Де будемо святкувати? — спитав він одного вечора.

— Не знаю. Може, в кафе? — я розкладала білизну, говорила буденно.

— Я не люблю кафе, ти знаєш.

— Тоді вдома.

— Дома якось… не так. — Він сів. — Я все життя думав, що ми там будемо святкувати. Ще довго.

Я поставила футболку на спинку стільця й обернулася до нього.

— Артеме, — сказала спокійно. — Треба придумати інше місце. Дача — це дача. Вона зникла, ми ж не зникли.

— Я знаю, — він похитав головою. — Просто важко.

За кілька днів він знову поїхав до мами — відвезти ліки. Прийшов тихий, спокійніший.

— Вона питає, що ми вирішили з днем народження, — сказав він.

— А що ми вирішили? — я розтирала тісто на пиріг.

— Нічого. — Він знизав плечима. — Сказав, що думаємо.

— Добре. Дивно, що вона взагалі за нього пам’ятає.

Він сів поряд, подивився у вікно.

— Вона каже, що «та дача й так стара була». Наче я там не жив пів життя.

— Вона так бачить, — сказала я.

— Може.

Ми таки вибрали кафе. Маленьке, біля річки. Там була тиха тераса, прості дерев’яні столи й ліхтарі над ними. Я не хотіла нічого особливого — просто зібрати всіх, хто нам дорогий.

У день святкування Артем трошки нервував. Він звик, що все під контролем. На дачі він сам керував мангалом, сам вмикав музику, сам усе розкладав. А тут — інше місце, інші люди, інша атмосфера.

— Ти нормально? — запитала я.

— Так. Просто… незвично.

До кафе прийшли друзі, діти бігали між столами, хтось сміявся, хтось ніс кавун. Все було по-домашньому, просто в іншому куточку міста. Артем сидів поруч і час від часу зітхав, але без роздратування. Просто спогади.

Мама теж прийшла. Я бачила, як він напружився, коли вона зайшла, але зустрів її ввічливо.

— Привіт, мамо.

— Привіт. З днем народження, Олено.

Вона подала мені пакетик із коробкою всередині. Звичайний набір рушників. Я сказала:

— Дякую. Гарні.

Вона кивнула, сіла, замовила собі чай.

Розмови були звичайні. Ніхто нічого не згадував. Вона поводилася так, ніби взагалі нічого не змінилося. Артем час від часу дивився на неї, але без злості. Просто уважно.

Після свята він сказав:

— Знаєш… воно було непогано.

— Було, — відповіла я.

Він зняв піджак, кинув на стілець.

— Мама… вона яка є. Я, мабуть, зрозумів.

— Угу.

Він підійшов і обійняв мене.

— Добре, що ти тоді сказала мені з’їздити до неї.

— Я тоді нічого особливого не сказала.

— Ти сказала рівно стільки, скільки треба.

Я не відповідала. Просто лишилася в його обіймах.

Потім ми не раз поверталися думками до дачі. Діти ще питали, чи можна туди поїхати. Ми пояснювали просто:

— Немає вже тієї дачі. Інші люди там живуть.

Вони приймали це спокійно. На подив спокійно.

І тільки Артем іноді, коли ми гуляли біля річки, казав:

— Знаєш… я інколи згадую, як ми там мали сніданки на веранді.

— Я теж, — відповідала я.

— Може, купимо власну?

Я не знала, що казати, бо я не дуже любила ті дачні вилазки, комарі і мухи, безлад. Але чоловік так на мене щиро дивився, що я погодилася. Йому це справді треба, а там, може, я її полюблю, бо вона буде лишень наша? Як гадаєте?