Мар’яна поставила горнятко на підвіконня й застигла, дивлячись, як дощ повільно стікає тонкими доріжками вниз, немов намагається щось вимити зі скла — чи, може, з її думок. Листопад цього року був незвично сірим і вологим. Він ніби поглинув світло, а разом із ним — і відчуття, що життя може бути легким. А вона так надіялася, що життя нарешті стане легким з її коханим чоловіком.

Але ось він нетерпляче переминає з ноги на ногу, поки вона доп’є каву.

– Скільки можна ту каву пити? Нам поговорити треба, – каже Данило.

Мар’яна повільно обернулась. У дверях стояв він, якого вона так добивалася, і вона, яку вона теж так прилащувала, чоловік і свекруха.

— Слухаю, — спокійно відповіла Мар’яна.

— Мама має рацію. Ми дорослі люди, — почав Данило, ковтаючи повітря, ніби збирався на подвиг. — Треба переходити на роздільний бюджет. Щоб кожен відповідав сам за себе.

Мар’яна ледь помітно вигнула губи у посмішці. «Дорослі». Особливо дорослим виглядав той, кому тридцять п’ять, і хто досі звірявся в усьому матері.

— І що ти уявляєш під цим? — вона підійшла ближче, ніби хотіла роздивитися папери, що Данило тримав в руці.
Та це й не було потрібно — Людмила Сергіївна одразу втрутилася, тонко, солодкувато, як вона любила:

— Мар’яно, люба моя, так зараз живуть усі сучасні пари. Кожен заробив — кожен витрачає. Жодних суперечок. У Данилка зарплата, у тебе, а витрати різні, адже що моєму синові треба – та нічого, я ж його виховую сама і знаю, а в тебе ж дитина, на неї всього не напасешся, тому спільні витрати навпіл — це чесно. Ми все з Данилом порахували, все чудово. Правильно ж, синку?

— Я… так, — пробурмотів він, уникаючи погляду дружини.

Мар’яна відчула, як перед очима посіріло, тільки яскраві спогади з минулого виринули перед нею.

Ось вона юна дівчина, яка виходить заміж, думає, що буде жити довго і щасливо, а тут вже її чоловік з хати речі виносить. Вона в чому була, в тому й вибігла однієї ночі з дитиною на вулицю і більше ніколи в ту квартиру не верталася.

Свекри були зайняті тим як вкотре «рятувати сина», а не тим, як живе колишня невістка і онука.

Мар’яна прийшла до своїх батьків, вийшла на роботу, але зарплата була мізерна. Тоді вона й подалася в бізнес здорового способу життя. Їй пощастило потрапити в чудовий колектив, а вона вже себе проявила, як відповідальна працівниця. Через десять років вона вже була регіональною директоркою відділення.

Своя квартира, сучасний ремонт, донька всім забезпечена, не вистачало лишень сімейного щастя.

Поки вона гналася за фінансовою незалежністю, то вже й тридцять дев’ять на носі, навколо нікого, хто б її зрозумів.

Вони всім колективом поїхали в гори кататися на лижах і там в ресторані вона побачила Данила, він був гарним, добрим і вмів слухати. Між ними спалахнула іскра.

Вона знала, що старша за нього на чотири роки, тому намагалася показати, як з нею може бути добре: гарні подарунки, кіно, ресторани, подорожі за кордон, коли вона брала його з собою у відрядження.

Найважче буде з його мамою і вона це знала, єдиного сина та не віддасть жінці з дитиною. Тому на Людмилу Сергіївну було витрачено купу коштів: оплата санаторіїв, брендові сумки, які вона їй замовляла купити, парфуми, оплата стоматолога, косметологічні процедури.

Нарешті пів року тому вона сказала «так» і вони з Данилом розписалися.

І ввесь цей час свекруха продовжувала просити дорогі подарунки, послуги, а тепер, коли нарешті Данило працює на посаді, яку йому Мар’яна й запропонувала, тепер вже треба їй і його грошей. Мар’яна не сумнівалася, чия це була ідея.

— Домовились, — сказала вона рівно. — Спробуймо.

Данило аж розгубився. Він точно готувався до протестів, можливо навіть до сварки. Її спокій збив його з рівноваги.

— Ти… не проти?

— Справедливість? А чому б ні? Кожен платить за те, що споживає, комінальні і інтернет – спільне. Я все приймаю.
Людмила Сергіївна аж засяяла:

— Ну от! Я ж казала, що Мар’яна розумна жінка. На відміну від деяких жінок, які починають розповідати про «родину» та «відносини». Це все сентименти. Головне — порядок!

Коли свекруха пішла, Данило оголосив ще одне нововведення:

— Я тепер їстиму в мами. Все одно вона готує, а мій офіс поруч із її домом. Так економніше.

— Логічно, — кивнула Мар’яна.

Данило йшов з самого ранку, приготувавши собі каву і вечорами зникав у матері, задоволений собою та «мудрим рішенням». Іноді він повертався і хвалився, які смачні котлети мама робила, натякаючи, що Мар’яні не завадило б «вчитися». Вона на це тільки посміхалася й продовжувала купувати для себе та доньки прості продукти: вівсянку, овочі, хліб, йогурт.

Вона раптом зрозуміла, що їй затишніше проводити час з донькою, навіть, у різних кімнатах, ніж в одній з чоловіком.

Вони знову їздили з Софією на каток, в аквапарк, ходили в кіно та на піцу.

Вона купу часу витратила на чоловіка та свекруху і геть забула за доньку. Забула, коли готувала її улюблені кекси, бо завжди була втомлена стараннями вгодити цим двом.

Першим «дзвіночком» стала кава.

— Купи кави, я спізнююся, — кинув Данило, шукаючи щось у шухляді.

— Кава в спільних витратах не зазначена, — відповіла Марія спокійно. — Купуй сам.

Він кліпнув очима, ніби почув іноземною мовою.

На третій день він вперше заглянув у холодильник і побачив, що на голій полиці приклеєний напис «Данило».

Він глянув на дружину:

— А де продукти? — спитав він.

— У магазині.

— Зрозуміло, хотів провести вечір удома. Але ж ти он як.

Він демонстративно грюкнув дверцятами та пішов до мами.

У п’ятницю прийшли комунальні.

— Чотири тисячі, — повідомив Данило важливим тоном. — Треба заплатити.

— Тоді твоя частина — дві тисячі. Переказати чи готівкою даси?

Він завис на кілька секунд.

— Ну… чому половина? Твоя донька третя особа, значить, третина моя. А якщо взяти до уваги, що я практично тут лише ночую, то я ні світло не використовую, ні газ, хай буде, за воду третину дам.

Мар’яна кивнула.

Данило, здається, щиро вважав, що нові правила стосуються лише її, а не його.

У суботу він зіткнувся з реальністю. В баку машини не було пального.

— Дай грошей, треба заправитись.

— Це твої витрати, я не їжджу на твоїй машині, – відказала вона.

Він виглядав розгубленим, як школяр без домашки.

— Але у мене зараз нема грошей. Ми ж… подружжя…

— Подружжя з роздільним бюджетом. Це ж за вашими правилами, — нагадала вона.

Увечері, очевидно, він скаржився матері — бо Людмила Сергіївна подзвонила:

— Мар’яно, ну що це таке? Ти рідному чоловікові п’ятсот гривень пожаліла?

— Це ж ви пропонували роздільний бюджет. Я лише дотримуюся, — відповіла та.

Розмова закінчилась миттєво і Мар’яна була приємно вражена, що свекруха нічого в неї не просила!

Так пройшов місяць, Мар’яна звикла до такого життя, Данило практично переїхав до матері, бо Мар’яна не прала і не чистила його одяг та взуття, а мама робила все заради сина.

Одного вечора Данило нарешті зважився на серйозну розмову:

– Мені не подобається, як ти себе ведеш останнім часом, я тебе не впізнаю.

– Не розумію про що ти, – Мар’яна поправляла макіяж перед виходом в кафе з подругами, – Це ж твоє рішення. Ти і твоя мама хотіли роздільний бюджет. Я роблю саме те, що ви запропонували.

– Ну… я не це мав на увазі…

– А що саме? — запитала вона спокійно. — Поясни.

Він зам’явся. Бо істина була проста: він хотів свободи для себе й відповідальності на ній. Але вголос цього не скажеш.

– Ну ти ж розумієш… — пробурмотів він.

– Ні, не розумію. Скажи прямо.

Він не зміг.

– Давай повернемо, як було, — видихнув нарешті.

– Ні, — відповіла Мар’яна твердо. — Мені комфортно. Це справедливо. Мама ж так хотіла?

– Тут мама ні до чого, — різко кинув він.

Мар’яна посміхнулась — спокійно, але з ледь помітною гостринкою:

– Справді? А я думала, що всі наші рішення проходять через неї.

Данило мовчав. Бо правду важко заперечити.

– Якщо хочеш щось змінити — обговоримо завтра. Удвох. Без мами, — додала вона й пішла.

Наступного дня Данило прийшов додому без настрою. Не пішов до мами на вечерю — уже подія. Сів навпроти Мар’яни.

– Послухай… давай знайдемо компроміс, — почав він тихіше, ніж зазвичай.

Мар’яна підняла на нього очі. Вперше за довгий час у погляді не було ані роздратування, ані втоми.

– Компроміс можливий тільки там, де є двоє, — сказала вона. — Двоє дорослих, які приймають рішення, а не один дорослий із мамою за спиною.

Данило глибоко видихнув.

– Я… зрозумів. Мені треба… навчитися бути самостійним. Без підказок. Давай так, я буду віддавати мамі по десять тисяч, п’ять тобі, а все решта мені.

Мар’яна підняла брову.

– Не зрозуміла.

– Мама хоче обновити квартиру і їй потрібні гроші, вона мене попросила помогти.

– І давно вона тебе просила це зробити?

– Місяць тому, вона хотіла до свого шістдесятиліття оновити квартиру.

– Он як, – Мар’яна задумалася, – думаю, що компромісів не буде.

Данило пішов до матері з речами, свекруха не телефонувала їй більше. Відреагувала лишень тоді, коли Данила звільнили з посади. Сказала, що Мар’яна злопам’ятна. А ви як би назвали таку жінку?