Мама мене просила аби я не сходилася з Артемом, але ми були молоді і навіщо гуляти годинами в парку, коли можна жити разом в теплій квартирі? Тим більше, що мама мені купила квартиру якраз для того аби дати старт в житті.

– Мамо, ти ж сама казала, що людині потрібна пара, а, коли я знайшла собі пару, то чому ти проти?

– Доню, бо є велика різниця між тим, щоб жити довіку разом і просто жити, бо комфортно. Твій Артем якраз з другого поля ягода.

– Мамо, ти помиляєшся.

– Доню, я б дуже хотіла помилятися, але ні.

Я не знала тоді, з чого мама вирішила, що Артем такий. Ми зустрічалися лише пів року, коли природно все дійшло до того, щоб жити разом. Я вже й не пригадаю, чи я була ініціатором того аби він зі мною жив, чи він.

Але ось ми живемо рік і натяку на освідчення нема. Далі другий. Третій. Мама кожного разу, як телефонує, то каже аби я шукала собі іншого хлопця.

– Мамо, ми любимо один одного, – казала їй я.

– Справді? Бо я цього чомусь не бачу.

– Так, любимо і яка різниця чи є обручка на пальці чи ні.

З часом я перестала з мамою спілкуватися, бо у неї була лише одна тема – коли весілля і чи не освідчився Артем. Що я могла їй сказати?

Ми так прожили сім років.

Я все чекала, бо Артем спочатку хотів перевірити почуття, далі сказав, що хоче привести наречену у свою квартиру, далі сказав, що спочатку купить машину, а вже потім квартиру. Я маю лишень зачекати, коли люблю і не дзьобати його тим одруженням.

Я змирилася, адже все у мене добре.

Чи ні?

Проте, останнім часом щось не клеїлося. Я почала себе зле почувати, на роботі так само були непорозуміння з клієнтами, але останньою краплею став ремонт в сусідів. Ліфт і сходова перетворилися на дюну, з під’їду я виходила на роботу, наче сама щойно свердлила стіни, я вже мовчу про ці звуки, монотонні з однаковими переривами, я не розуміла, що там вже стільки можна свердлити і стукати, у коли це все закінчиться.

Я заводила на цю тему розмову з Артемом, але він нічого не робив, навіть, не сказав, що розбереться. Наче його все влаштовувало.

– У людей ремонт, чому ти така зла?, – казав він мені, розумієте?

– Ти маєш їм сказати, що вони мають за собою прибирати.

– Кому я це скажу? Вони робочі і міняються часто.

– Власниці квартири.

– Слухай, тобі треба, ти й шукай власницю і телефонуй. Це не моя квартира і я взагалі у мами поживу. Ти останнім часом не така.

У мене забракло слів, я застила. А він тим часом вийшов геть і не вернувся ночувати.

І в той момент я зрозуміла, чого у наших стосунках нема – підтримки. Я не знаю, що таке бути за «кам’яною стіною», взагалі. Коли я розповідала йому про роботу, то він слухав в пів вуха, казав, що я надто емоційна і мені треба змінитися.

Хай так, але я не хотіла почути це тоді, коли мені так погано. Він мав підтримати мене, мою версію, обійняти, запарити чаю і укутати в ковдру, сказати, що я сильна і він у мене вірить.

В ту ніч я не спала, мені здавалося, що пилюка з коридору осідає у мене в грудях і я не маю чим дихати.

Зранку я пішла до сусідів і таки домоглася телефону власниці. Я навела їй такі аргументи, що до вечора сходова і ліфт були чисті.

Далі я взялася наводити чистоту у себе в квартирі, невидима пилюка була всюди і мені потрібно було зробити генеральне прибирання, заодно, викинувши все зайве. Зайвими були речі Артема.

Я складала його одяг і натрапила на атласну коробочку, моє серце загупало, невже я помилилася? Я її відкрила, але там було порожньо. Отже, він комусь подарував прикрасу, але не мені…

Змінила замки, а речі виставила в коридор, його номер заблокувала.

Далі зателефонувала мамі і все їй розповіла.

– Донечко, яка я рада. Це найкраща звістка за останні роки. Нарешті ти його забудеш і знайдеш собі хорошого чоловіка, який тебе любитиме.

Мамина підтримка була дуже важлива для мене і давала надію, що в моєму житті є людина, яка завжди на моєму боці.

У нас багато спільних знайомих, тому мені скоро донесли, що Артем одружується і цю дівчину я знала заочно.

Я вирішила їй написати. Розповісти, як цей чоловік повівся зі мною, жив за мій кошт і попередити, що її може чекати подібне. Вона написала, що я їй заздрю і хочу посварити. Але це не так, я вважаю, що раз людина таке вчинила, то вже це у неї за звичку. Хіба ні?

Автор Ксеня Ропота