Насправді, мати моя в сімейних справах була не порадниця, адже власна родина у неї була лише для галочки: чоловік-є, дитина-є, робота-є. А далі якось воно буде.

А я так втомилася від байдужості, хотіла аби хтось мене чув, що й виливала душу найкращій подрузі Інні, вона була так само одинока, адже її виховувала бабуся, а батьки були на заробітках, проте, грошей в хаті від того було не густо.

І отак ми й дружили ще зі школи – всюди разом, мріяли, щоб жити окремо від батьків, щоб знайти собі чоловіка, який вже буде мати квартиру і просто жити, купувати собі гарні речі, їсти морозиво тричі в день, спати на м’якому ліжку без пружин…

Наші мрії з дорослішанням ставали все більшими, проте, їсти в кавуні тільки серединку – й досі моя мрія.

Коли я познайомилася з Олегом, то саме Інна допомогла мені за нього вийти заміж. Так-так, спочатку допомогла вийти заміж, а потім з родини забрала.

– Іннусю, він має квартиру і я думаю, що саме з ним я здійсню всі свої мрії.

– То в чому проблема? Скажи, що ти при надії і хай жениться,- порадила подруга і я так і зробила.

Ми відгуляли весілля, скромне, але Інна була мені за свідка і ми дуже весело його провели, думаю, що вона тішилася більше за мене.

Коли ж почалося спільне життя, то чоловік почав питати, а де ж дитина і Інна так само придумала, що відповісти – хвилювання, емоції, молодий організм…

Було видно, що Олега такий варіант не влаштовує, але я не планувала мати дітей, я взагалі слабо собі уявляла, як це когось любити і про когось піклуватися. Я думала лише про те, як добре має бути мені.

Так ми жили років п’ять, чоловік затримувався час від часу на роботі, але мені було байдуже. я більше переживала, що моя люба подруга ніяк заміж не виходить.

– Інно, та вже виходь за когось заміж.

– Не можу, Іринко, я люблю одруженого чоловіка, а він поки жінці зізнатися не може.

– Біднесенька ти моя, – казала я їй, – то я вже готуюся до весілля, бо ніхто тобі не конкурент.

Інна тільки сумно зітхала, а я й гадки ні про що не мала.

А якось випадково залізла в його телефон, а там їхня переписка…

Я прийшла до подруги і прямо спитала, в чому річ.

– Невже навколо не знайшлося іншого, як мій чоловік.

– Вибач, Іринко, але я закохалася в нього з першого погляду. Не могла нічого з собою вдіяти, пробач.

Я гримнула дверима і пішла геть. Бродила містом і ноги самі принесли в батьківський будинок. Вирішила зайти, подивитися, що там у них, двох абсолютно чужих один одному і мені людей: батька і матері.

– Все у нас по-старому, батько копійки заробляє, я теж, все на моїх плечах, а віддяки ніякої, – сухо сказала мати.

А потім вона мене й запитала про мої справи з виглядом людини, яка нічого більше чути не хоче.

І от я й розповіла, напевно, просто для того аби їй було довше неприємно мене слухати.

Мати тоді й почала, що вічно таке зі мною, що вона не має наміру вирішувати мої проблеми.

– Ти вже доросла і вчися сама за себе постояти.

Я йшла і думала, що ж я маю робити? Як за себе постояти, коли я не хочу цього робити?

Прийшла до подруги знову.

– Слухай, забирай його, як він тобі аж так треба. А я собі когось ще знаду. Просто будь щаслива.

Ми обійнялися. Вони зійшлися і живуть у Олеговій квартирі, а я в Інниної бабусі. Чоловіка ще поки собі не знайшла, але, думаю, що це ж не проблема – знайти чоловіка, проблема – знайти коханого чоловіка. А ви як гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота