– Мамо, чого ти мовчиш? Ми твоя родина, а не цей чоловік, я його взагалі вперше бачу! Та й що ти собі надумала ти ж уже не молода!

– Мені лишень сорок дев’ять, – прошепотіла я.

– Вже сорок дев’ять. Мамо, схаменися, – просили мене доньки, мої прекрасні доньки.

Я так не любила сварки, завжди вважала за краще змовчати, ніж щось доводити. Та й не вміла я ніколи влучне слово сказати. Стояла і ротом повітря хапала, а потім до ранку такі вже діалоги в голові прокручувала, так вже відповідала, так себе налаштовувала довести своє… Але наставав пранок і я думала – «Та кому того треба? Як їм так хочеться бути правими. Я ж своє знаю».

Але вже так буває, що скоро перестаєш знати своє…
Це сталося й зі мною.

Моя мама мала хворе серце, тому вона ніде не працювала, а займалася трохи домом, трохи нами з братом, трохи помагала батькам. Тато працював на нас усіх, мав добру зарплату і завжди спішив додому, бо як тільки що, то мама хапалася за серце.

У нашому домі не було жодних сварок, завжди мама прикладала долоню до серця і це означало, що дискусія закінчена, я йду на гурток зі скрипки, а брат на танці, ми їмо в супі цибулю, відносимо кота, де взяли, миємо посуд та застеляємо ліжко.

Це все ми вивчили чи не з пелюшок, бо приходила бабуся і казала, що, коли ми не будемо маму слухати, то її заболить серденько.

Так само й тато робив усе, що мама казала.

Але вже так сталося, що саме він зранку збирався на роботу та просто впав.

Поки викликали швидку, то тата вже не стало.

Ми всі дуже переживали, мама буле безутішна.

– Хто тепер буде про нас піклуватися?, – питала вона бабусю.

– Та ми з батьком поможемо.

– Та що ви поможете. Мені ж лише тридцять п’ять, але хто мене візьме з двома дітьми?

Проте, такий знайшовся. В нашій родині з’явився дядько Микола, мама бігала навколо нього з тарілками та чарками, хихотіла над жартами та більше не хапалася за серце.

Микола був строгим чи байдужим, вже й не розберу, він мало на нас з братом звертав увагу, а нам було й добре, бо ми робили своє – прибирали, готували перекус, мили посуд, робили самі уроки, щоб не турбувати маму.

А потім у нас з’явився братик і ми переїхали до дідуся і бабусі, я вважаю, що то був найкращий поворотний момент в нашому житті. В бабусі була свобода: лягали коли хотіли, бабуся готувала те, що ми любили і вона сама прибирала – справжній рай!

Здається, я вже рік, як працювала, коли мама прийшла до бабусі з дитиною.

– Нехай Світлана йде до мене жити, поможе мені з дитиною, а я відпочину, – казала вона бабусі.

– Але вона – молода дівчина, їй треба пару собі шукати.

– Ще знайде. Я от знайшла з двома дітьми і вона знайде. А мені зараз потрібна допомога!

– Так, донечко, так, не хвилюйся, все буде як ти хочеш, – бабуся побігла по воду.

Ось так я знову опинилася в колишньому домі. Сергійко ріс геть не так, як ми, розкидав іграшки і вередував на кухні, хоч йому вже було п’ять років. Але мама виконувала всі його забаганки, залізаючи в мій гаманець.

– А що такого? Ти витратиш на якусь дурницю, а я дитині приємне зроблю.

Як я могла мамі відмовити?

А далі прийшла до мами її подруга і привела свого сина.

– Мамо, він мені не подобається, – казала я їй.

– То й що? Колись полюбиш, зате там дуже багата родина. Не варто такий шанс втрачати, – хапалася вона то за голову, то за серце.

Ось так я вийшла заміж, а далі у нас одна за другою з’явилися доньки.

Я душі в них не чула і мені, по великому рахунку, було добре в Бориса. Ми не сварилися, а жили, як добрі сусіди, я виконувала все, що мені загадувала свекруха, старалася аби й чоловік приходив в затишний дім. Борис любив покомандувати, що було, то було, але й мовчки все виправляла, як він хотів і надалі життя плинуло спокійно.

Проте, з кожним роком Борис, то вказував, що у мене нема манікюру, то волосся в хвостику, то виделки почорніли, то взуття забагато, то забула викинути кісточки від слив, а це ознака … Та я навіть і не чула, чого ознака, я його не слухала, хіба в пів вуха. А що я мала дослуховувати, коли лилися одні претензії.

А далі не стало мами.

Раптово.

І я пішла від чоловіка, мене біля нього вже нічого не тримало. Доньки залишилися з батьком, але я не переживала – вже студентки, справляться.

Правда, вони прибігали їсти до мене, бо я жила окремо в бабусиній квартирі, її теж не стало. Вони смачно їли, відпочивали, висиплялися, говорили, як я могла покинути їхнього тата і що треба вертатися, бо у них в хаті безлад.

Я не хотіла казати, що вони мене мають за служницю, а не за маму. Подумала, що з часом зрозуміють.

А далі трапилося чудо – я закохалася, Роман був другом з дитинства, колись в дворі ганяли і я йому лікувала всі подряпини подорожником, перемотувала нитками з того ж подорожника і відправляла додому.

Отак йшла з роботи, аж чую:

– Анно! Невже це ти?

– Роман?, – сплеснула я руками, обійнялися і я запросила його до себе.

Розказала, що сама, всім вгодила, кому мала і тепер не знаю, чим себе й зайняти.

– А просто жити не думала?

– Та я наче й живу.

– Ти марнуєш дні, а ти хоч спробуй іншою дорогою ходити на роботу, чи піти в затишне кафе.

– Скажеш таке, з ким я буду по кафе ходити, не сяду ж там одна.

– А чом би й ні? Сядеш і будеш пити каву маленькими ковтками, і роззиратимешся навколо.

– Ти таке кажеш дивне.

– Ой, Аню… Кажу не дивне, а правду: життя таке прекрасне, коли ти нарешті здоровий.

Він розказав, що поборов недугу і тепер не думає більше жалітися на погоду чи ще яку дурницю.

– Тепер я щодень радію, що є, а це вже дуже багато.

І мені передалася від нього любов до життя, стала помічати дрібнички, на які не звертала уваги, мені стало добре з собою.

І ось ми вирішили одружитися, а доньки проти – я маю вернутися до батька, бо побут геть занедбаний.

– Якщо ти не хочеш жити з ним, то ми переїдемо до тебе, але не терпітимемо ось цього чоловіка. Він зайвий. Вибирай, або ми, або він.

– Діти, я обираю себе, – твердо сказала я, – Я вас люблю і можете жити у мене, але я переїду до Романа. Ви дорослі дівчата і все маєте вміти робити самі.

– Мамо! Так не чесно!

Я не знаю чи чесно, не знаю чи роблю правильний вибір. Може, правду кажуть доньки, що доля не складеться і я все одно вернуся до них, але вони вже не приймуть. Я не знаю, чи правильно – хотіти свого щастя, а не щастя іншим? Ви що думаєте?

Автор Ксеня Ропота