– Мамо, ми живемо неправильно!

– От і Сашко зі школи повернувся! Ми з Олексійком тебе вже зачекалися! – лагідний голос мами, радісне сопіння трирічного братика, аромат маминих пиріжків.

Як приємно з морозу вбігти додому, кинути в передпокої засніжений портфель і пальтечко, погріти змерзлі руки під гарячою водою у ванній і сісти за стіл на затишній кухні, де світло й тепло, і так смачно пахне. А мама наливає запашний чай у велику чашку з квіточками – це його, Сашкова, чашка, – і кладе на тарілку рум’яні пиріжки, щойно з печі, – чекала мама свого синочка. А за вікном – заметіль, сині сутінки опускаються на засніжене місто. Нічого, хай опускаються – вдома світло й тепло! А під ногами вже повзає Олексійко зі своєю улюбленою машинкою.

– Синку, чого ти такий задумливий? Їж, а то охолоне!

– Мам, а до нас сьогодні приходив ом… ні, об… ну, словом, омбудсмен!

– Омбудсмен?

– Ага… У нас це… пілотний… не пам’ятаю. Загалом, щось таке пілотне…

– І що?

– Мам, ми неправильно живемо! Зовсім неправильно!

– Чому?

– Ну ось, дивися: діти – це насправді не просто діти!

– Як це?

– А ось так! Вони – люди! Розумієш? Такі самі люди, як і дорослі! І в них також є права!

Мама замислилася. Сашко схвильовано продовжував:

– От, наприклад, мене не можна сварити, не можна обмежувати мої права на особисте життя…

– На особисте життя?!

– Так! От, наприклад, я хочу ще гуляти, а ти мене вже кличеш додому, або я хочу пограти на комп’ютері, а ти мене відправляєш у магазин по хліб… А в мене є право на відпочинок! Або ось: у мене має бути повноцінне харчування – фрукти, м’ясо! А в нас же не завжди фрукти є, правда? Отже – це порушення! А пам’ятаєш, як тато..? Ну, коли Олексійко мене роздратував, і я… ну, як дядько Петро з першого поверху, вилаявся… Пам’ятаєш? За це, кажуть\. навіть можуть забрати! Ну, мам, ти не переживай! Засмутилася, так?

Мама мовчала.

– А ще той, як його… сказав, що ми повинні свої права відстоювати! От, наприклад, наша Ганна Петрівна затримує нас після дзвінка, ну, там оголошення якесь зробити, а це порушення! Або насвариться на нас, грозить вигнати з класу, а це теж не можна! Треба цьому омбудсмену розповісти… І її навіть звільнити можуть!

– Синку, а тобі не шкода буде улюблену вчительку? Вона ж уже немолода… Усі сили вам віддає… Не шкода?

– Шкода, звісно… Вона добра… Але ж треба, щоб усе було правильно, так? Як же права?!

Мама уважно дивилася на Сашка і мовчала. Якось так задумливо мовчала… Сашкові стало шкода маму: вона в нього дуже хороша, і він її насправді дуже любить. Але одну річ таки треба зробити. Сашко допив чай, покопався в ще холодному портфелі й вирвав із зошита аркуш у клітинку.

– Мам, ти не засмучуйся! Я все розумію! Я й далі ходитиму по хліб… І з Олексійком… тільки ось що… ом… об… Загалом, нам розповідали про мотивацію. Оце, по-моєму, правильно! А то я у вас із татом якийсь зовсім немотивований росту! А так не можна! Зачекай, я тобі покажу!

Мама пішла мити посуд, а Сашко пішов до кімнати, сів за письмовий стіл, і поки Олексійко повзав поруч на килимі, старанно розкреслив аркушик. Трохи подумав, хвилин десять писав, від старанності прикусивши губу, а потім, трохи ніяковіючи, приніс мамі. На аркуші великими, нерівними буквами було написано:

«За минулий тиждень:

Грався з Олексійком — двадцять гривень.

Двічі ходив до магазину — тридцять гривень.

Прибирав за Олексійком його іграшки — двадцять гривень.

Прибирав у дитячій кімнаті — тридцять гривень.

Разом: сто гривень».

Мама уважно прочитала. Мимоволі помітила кілька граматичних помилок. «Двадцять гривень» за гру з Олексійком перекреслювалося кілька разів: спочатку «тридцять», потім знову «двадцять». Мама сумно всміхнулася: син вагався і написав менше. Потім мама зітхнула і тихо спитала:

– А в мене права є?

– Мам, у тебе вони завжди є, ти ж доросла!

– Чи можу я теж дещо записати?

– Можна…

Мама пішла до письмового столу, замислилася, і поки Сашко захоплено ганяв із радісним Олексійком машинки, щось писала. Спочатку вона всміхалася, ніби придумала якийсь жарт, а потім чомусь засмутилася і, закінчивши писати, простягнула аркуш синові й пішла на кухню. Олексійко зосереджено намагався зробити караван зі своїх машинок, а Сашко почав читати. Рідним маминим почерком, круглими гарними буквами було написано:

«Прання, прасування білизни.

Прибирання квартири.

Готування обіду й випікання пиріжків».

А потім мамин почерк перестав бути гарним, став трохи кривуватим, наче мама погано бачила, що писала:

«Хвилювання, коли я чекала на тебе, синочку.

Безсонні ночі, коли в тебе різалися зубки.

Вечори, коли я допомагала тобі з уроками, читала тобі твої перші книжки.

Вихідні, коли я водила тебе в зоопарк, у ляльковий театр, на гурток.

Перша сивина в моєму волоссі, коли ми з татом цілий вечір шукали тебе, а ти загулявся на будові з хлопцями і впав у яму, і ми знайшли тебе лише пізно вночі.

Мої сили, мої труди, моє життя.

Усе це — безкоштовно. Просто тому, що я тебе люблю».

Сашко стояв і тримав аркуш у руках. Потім шморгнув носом і повільно пішов на кухню. На кухні було тихо й темно. Мама мовчки сиділа на стільці. Сашко підійшов до неї, уткнувся в старенький мамин халат і заплакав. Він плакав, наче малюк. Наче Олексійко. А мама ніжно гладила його по голові.