«Мамо, привіт, як ти?», – невідомий голос жебонів мені в слухавку, а я не знала, що й думати.

– Вибачте, ви помилилися номером.

– Мамо! Як ти зі мною говориш, це ж я, Оля, твоя донька!

– Вибачте, але у мене немає доньки, – сказала я і поклала слухавку.

Це ж треба, об’явилася. Але нічого, головне аби чоловік і син не дізналися про неї.

А я вже постараюся аби вони нічого не дізналися.

Далі дні йшли за днями і дзвінків більше не було. Мене немає в соціальних мережах, вірніше, я там є, але заходжу дуже рідко. Чоловік так само не є любителем посидіти в телефоні, він більше по рибалці та серіалах. А от син є, але Оля не могла його впізнати, адже не бачила від народження.

Проте, вона знову подзвонила.

– Мамо, я хочу приїхати?

– Вибачте, але у мене немає доньки.

– Мамо! Це ж я. Я знаю, що вчинила нерозсудливо, але стільки років пройшло, то можна й пробачити!

– У мене немає доньки. Ви помилилися номером.

Я казала щиру правду.

Коли ми тільки з Романом одружилися, то наші мами почали нам казати, що пора дитину на світ приводити, адже, в родині мають бути діти.

Коли дітей не було вже два роки, то вони забили на сполох.

– Поки молоді, то робіть щось! Як це без дітей?

Ми не хотіли їх слухати, адже любили один одного і жили один для одного.

Так непомітно й підійшли тридцять років, а в мене дітей нема. Справді почали огляди і виявилося, що я не можу мати дітей, як і Роман.

– Оце ми з тобою знайшлися, – засміявся чоловік, – Я радий, що ніхто нікому нічого не винен.

І отак ми повідомили новину батькам, ті були засмучені і запропонували нам удочерити дівчинку.

Ми з Романом порадилися і вирішили взяти вже дорослу дівчинку, бо таких діток не дуже й беруть, а ми маємо достаток і можливість, нам все одно кого любити.

Так у нашому житті й з’явилася Ольга.

Їй було п’ятнадцять і вона виражала себе в короткій стрижці, дивному одязі і яскравому макіяжі. Я не заперечувала проти такого, навпаки, водила її до стиліста аби ця коротка стрижка була модною, а не зроблена власними руками. Одяг так само ми шукали такий, як вона хоче. Про косметику я пояснювала їй, що варто бути більш акуратною, бо ж шкіра у підлітків дуже чутлива.

Мені здавалося, що ми знайшли спільну мову, влаштували її в школу, записали на гуртки, на які вони тільки хотіла.

Я була м’яка, але Роман був мені за орієнтира.

– Оксано, не варто потурати її мнимим болячкам. Вона має ходити в школу, а не прогулювати. Вже третій раз голова за тиждень? Щось тут не так.

«Не так» виявили дуже швидко – Оля прогулювала школу, бо вона не вписалася в колектив.

– Ми перейдемо на домашнє навчання, – запевнила я її.

І ось так я стала жити інтересами дитини, вважала, що маю піклуватися про неї, тому бутерброди в ліжко були для неї, я несла їй пити з кухні, прала одяг і чистила взуття.

Оля не дякувала, а я була певна, що вона ще не розуміє, що так піклуватися про когось – це нормально.

Проте, їй набридло. Сказала, що знову хоче в школу і на наступний рік вона пішла в одинадцятий клас.

Вона щоранку ходила до школи, я була дуже рада, що за минулий рік підтягнула з нею всі предмети і тепер їй легше дається навчання.

Яким же було моє здивування, коли мене викликали до директора.

– Ми все розуміємо, але Оля має ходити в школу, а не працювати.

– Що?

– Вона нам розказала, що вона має працювати в кафе, бо ви не хочете її забкзпечувати, а тільки виплати берете.

Я не мала слів. Вирішила серйозно з нею поговорити.

– То й що? Кому треба це навчання. Я працюю і скоро від вас поїду. Не треба мені вас взагалі. У мене хлопець є.

Я не знала, що робити. Роман мовчав. Вона ж майже доросла, що ми мали робити?

Проте, Оля прийшла, коли вже було помітно її стан.

– Він мене кинув, – хлипала на моєму плечі.

– Нічого, дитинку виростимо. Ти не переживай. Вивчишся і професію здобудеш.

– Я не хочу вчитися, не хочу професію. Я хочу жити в своє задоволення, а це мені заважає!

Але я вмовила її, що потім дітей може й не бути і вона якось погодилася.

Проте, дитя потребувало посиленого піклування, ніхто не давав нам гарантій, що він зможе піклуватися про себе.

І тоді Оля зникла. Зникла після того, як кілька днів попіклувалася про сина.

Ми з Романом витратили цілий статок аби наш син став на ноги. Дорого вартісні реабілітації дали плоди і зараз він цілком може про себе попіклуватися. Назарчик наш геній, він призер багатьох олімпіад, вузи за нього змагаються, у нього чудове майбутнє.

Ми переїхали в столицю, щоб бути поруч з ним, все залишили в минулому.

Я тільки зберегла свій номер.

Колись мріяла аби Оля подзвонила на нього, аби почула, що її син – чудовий, що вона може вернутися.

А далі й забула заради кого тримаю цей номер, просто номер і все.

Назарчик наш син, ми його усиновили, він має наше прізвище і каже нам «мамо» і «тату». Про його рідну матір він нічого не знає і я сподіваюся, що не дізнається.

Чому Оля вирішила подзвонити через двадцять років – я не знаю і мене мало хвилює причина. Вона була цілком свідома того аби знати, в яку родину попала, чому не скористалася шансом – не розумію.

Чому не цікавилася, як дитина – розумію, бо не хотіла відповідальності.

Якби не такий досвід, то ми б з Романом усиновили ще дитину, адже мали таку можливість. Але Назарчик став нашим сенсом та й більше ми б і не змогли дати уваги іншій дитині, адже син на початках потребував цілодобового піклування.

Може, хтось скаже аби я дала Олі ще один шанс, але я не вірю, що люди змінюються. В якісь моменти вони проявляють свою суть і про такі моменти варто пам’ятати, бо саме вони й є справжніми проявами особистості, а не та роль, яку кожен з нас час від часу приміряє.

Номер видалю, щоб вже напевно закрити за нею двері.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота