У вас було таке відчуття, ніби щастя зовсім поруч? Не десь у тумані, не в далеких мріях, а буквально на відстані витягнутої руки. Ще один крок — і воно твоє. Ще пів слова — і все стає на свої місця. Ще пів подиху — і світ нарешті стихає.

У мене так було. І не раз, але щоразу — з одним і тим самим чоловіком.

Вперше це сталося на шкільній дискотеці. Мені подобався Сергій і я мріяла, як ми йдемо за руки по парку, листя кружляє навколо нас. А ми весело сміємося.

Але він зустрічався з Вірою з паралельного класу.

А тоді я підпирала стіну шкільного залу, а він підійшов до мене і запросив на танець.

– Чого Віру не береш?, – буркнула я.

– Я вже з нею танцював. Але якщо ти не хочеш…

Я відступила від стіни, ми дибали ногами на місці, він тримав мою руку в своїй і хитав її в такт, світломузика малювала на його лиці кольорові узори. І я була така щаслива, серце гупало шалено і в вухах так стукотіло, що я не чула музики і наступала йому на ноги…

Але танець скінчився і він обернувся.

Якби я тоді сказала, що він мені подобається…

Але я змовчала. Ми закінчили школу, пішли вчитися і за мною почав увиватися Петро, хлопець з його компанії. А мені так хотілося бути на слуху у нього, що я погодилася на стосунки. Далі у нас дитинка знайшлася і ми одружилися.

Сергій ще швидше женився на Вірі і у них теж була дитина.

Вдруге це сталося, коли мені було тридцять. Ми пішли на весілля до спільних друзів. Там був і Сергій з Вірою. Він знову запросив мене на танець.

За чутками, вони жили не дуже добре, Сергій місяць жив у батьків, а далі йшов до жінки і так повторювалося кілька років.

Якби він сказав хоч пів слова, то я б покинула Петра і не оглядалася. Але він пожартував:

– Ти вже тепер краще танцюєш, лиш два рази наступила мені на ногу.

– Вибач, – прошепотіла я.

Я й далі не чула музики за гупанням серця.

Того вечора Петро влаштував мені сцену, все допитувався чи наша донька його, а не Сергія. Я вже втомилася пояснювати, тому просто мовчала. Йому перейде, як я з усім погоджуватимуся.

Сергій покинув Віру, жив сам, а я чекала на своє п’ятдесятиріччя. Петра не стало два роки тому, я була одна, няньчила онучку і помагала доньці.

Але в мене був секрет, прекрасний великий секрет – я спілкувалася з Сергієм. Спочатку він писав, щоб дізнатися, як Петро, далі співчував моїй утраті, а далі вже не було дня аби він не спитав мене, як справи.

– Мамо, ти підозріло гарно виглядаєш, – казала донька. Коли я готувалася до ювілею, – Тобі сорок п’ять і не більше.

– Так і напишемо на торті, – усміхалася я.

Я була в передчутті того, що Сергій зробить нарешті перший крок, бо одного разу він сказав:

— Мені здається, що ми з тобою, ніби трохи не встигаємо. То ти летиш вперед, то я…

Я усміхнулася і кивнула. Бо це була найточніша фраза з усіх можливих. Ми не встигали не тому, що запізнювалися. А тому, що весь час зупинялися за мить до.

Я запросила його на свято, донька ще так здивувалася, чому серед родичів і кумів раптом якийсь чоловік.

– Мамо, хто це?

– Мій однокласник і хороший друг твого батька, – виправдовувалася я.

Пригадую, як він зателефонував з вокзалу:

– Жанно, я приїхав. Віршуй.

– Записуй адресу, – видихнула я.

В ту хвилину я любила все на світі: таксі, що його привезло, ліфт, який довіз його до мене і не зламався, дзеркало, яке казало, що мені не даси більше сорока п’яти.

Ми провели чудесні вихідні, до мого свята лишалося все менше і менше часу. І в якийсь момент, за тими всіма дурними клопотами, він знову вислизнув з мого життя. Я повернулася з роботи, а його нема.

На завтра мало бути моє свято.

– Мамо, що з тобою?, – здивувалася донька, – Ти за ніч постаріла?

– Вже не сорок п’ять?

– Ні, – і її очі забігали.

Все свято я не зводила очей з дверей, все надіялася, що він от-от увійде в зал з квітами і привітає мене. Замість його сухого вітання в месенджері і кольорової картинки.

Гості й забули за мене, веселилися, а я з приклеєною посмішкою так весь вечір і провела.

– Мамо, годі, – раптом випалила донька, – Ти хоч щось доброго від чоловіків бачила, що ти так за ним побиваєшся?

– Що? Ти його бачила?

– Так, прийшла з онучкою, ти була в магазині, а тут він в квартирі хазяйнує. Я йому й сказала, щоб на квартиру не розраховував.

– Доню, – видихнула я.

– Мамо, ти його бачила? У нього за плечима нічого нема, навіщо тобі на когось гарувати? Мамо, отямся! У тебе є ми і ми тебе любимо.

Механічно збирала подарунки, донька помагала, онучка стрибала, зять віз нас до мене. Вони буркали щось між собою, чи він з кимось фліртував чи що, я вже й не чула.

– Ну, бувай, – сказала донька, – візьми себе в руки.

– Так, звичайно, доню.

– От і добре, а то як дівчисько.

За ними закрилися двері і я впала на ліжко. Снилося мені, що я біжу на потяг і не встигаю, біжу з усіх сил, але ось він вже й хвіст показав, а я все біжу…

Я схопила сумку, майже не дивлячись, що туди кидаю. Куртка, документи, гаманець. Зачинила двері і вже на сходах відчула, як тремтять руки пишучи: «Ти на старій адресі?»

На вокзалі було людно. Табло миготіло цифрами, голос з гучномовця оголошував рейси. Я вийшла з потяга, вдивляючись у кожен силует. Серце калатало так, що здавалося — його чують усі.

І раптом я побачила його. Сергій ішов уздовж перону, рахуючи вагони.

— Сергію! — крикнула я, не думаючи, як це виглядає збоку.

Він різко обернувся.

— Жанно!.. — видихнув він, ніби не вірив очам.

Я підійшла ближче, ледве переводячи подих.

— Ти чому не сказав про доньку?

— Я не хотів… ускладнювати, — відвів він погляд.

— А чи не забагато ми все ускладнюємо?

– Так, ми з тобою в цьому питанні чемпіони, – усміхнувся він сумно.

— Я не можу знову тебе втратити, — сказала я нарешті. — Навіть якщо ми не знаємо, що буде далі. Я просто хочу бути поруч. Зараз.

— Я теж.

І ми йшли по перону тримаючись за руки, вітер жбурляв сніг нам в обличчя, а ми весело сміялися.

Зима це ще не про нас, ми тільки почали свій шлях.