Я дивилася у вікно автобуса «Київ — Прага» і відчувала лише глуху втому. Позаду залишилася двокімнатна хрущовка в панельці на околиці, де на кухні вічно пахло сирістю і ламався ліфт.

Віктору здавалося, що в нас усе чудово. У нього була стабільна робота на заводі, старий «Форд», який він перебирав кожні вихідні, і дружина, яка якось примудрялася готувати обіди з нічого.

Моїй доньці Вікторії виповнилося тринадцять. Це той вік, коли дітям хочеться нормальних кросівок. Коли соромно запросити друзів додому, бо шпалери відклеюються від стін.

— Людо, ну куди ти зібралася? — Віктор стояв у дверях, тримаючи в руках масну ганчірку. — Нам же всього вистачає. Дах не тече, машина їздить. Що тобі ще треба?

— Вікторії потрібні репетитори, Вікторе. Їй вступати, їй зуби треба рівняти, брекети коштують як пів твоєї машини.

— Та вирівняються самі, — буркнув він. — Ти просто хочеш легкого життя. Правду моя мама про тебе казала. Так і знай, що дитину я не буду сюсюкати, в мене все буде за моїми правилами. Надто я вас розманіжив!

Я не стала сперечатися. Просто закрила сумку. Вікторія плакала, обіймала мене на вокзалі, а я обіцяла, що це ненадовго. Що я зароблю грошей, і ми купимо їй усе, про що вона мріяла.

Перші місяці в Чехії були пеклом. Я працювала на складі логістичного центру. Дванадцять годин на ногах, холодні ангари, гуртожиток на вісім людей у кімнаті. Кожна зароблена крона здавалася мені перемогою. Я відправляла майже все додому, залишаючи собі мінімум на хліб та дешевий сир.

Минув рік. Я звикла. А далі поїхала далі і вже мені було легше.

Я почала збирати першу велику передачу. Купила Вікторії фірмовий пуховик, ноутбук для навчання, взуття. Для Віктора поклала набір сирів, хамон про який він мріяв роками, та каву.

Донька зателефонувала і подякувала. На мій подив і Віктор підійшов.

— Слухай, Людо, я тут подумав, — його голос у слухавці звучав незвично бадьоро. — Машині капець. Треба двигун міняти повністю. Може, ти там підкинеш ще сотню євро?

— Вікторе, я тільки-но відправила триста на школу і на одяг малій.

— Ну, мала почекає, а мені на роботу їздити треба. Не пішки ж ходити.

— Ти ж казав, що тобі всього вистачає.

— Ну то раніше було. Тепер же в нас гроші з’явилися. Чого ми маємо жити як злидні?

Я зітхнула і перевела гроші. Тоді це здавалося правильним. Я ж працюю для сім’ї.

Далі моя мова покращувалася і заробітки зросли. Я стала адміністратором у невеликому готелі. Вікторія підросла, ми розмовляли по відеозв’язку щодня. Вона стала такою гарною, дорослою.

Але з Віктором розмови ставали дедалі дивнішими.

— Людо, тут у сусідів ремонт такий зробили, краса неймовірна, — казав він, жуючи щось перед камерою. — Я теж хочу плитку у ванній змінити. Іспанську бачив у магазині. Дорога, зараза, але ти ж там нормально отримуєш.

— Я збираю Вікторії на університет, Вікторе.

— Та встигнеш ще. Вона ще в школі. Надішли євро, я вже з майстром домовився.

Я почала помічати, що він перестав згадувати про свою зарплату. Раніше він пишався тим, що «годувальник». Тепер він просто чекав на дату мого переказу. Кожного разу сума мала бути більшою.

— Мамо, тато купив собі новий телефон, — прошепотіла якось Вікторія, коли ми розмовляли самі. — Дорогий такий. А мені сказав, що на кросівки грошей немає, бо ти мало прислала.

У мене всередині щось обірвалося.

— Скільки він витратив на телефон, Віко?

— Не знаю, але він з ним навіть у туалет ходить. І пароль поставив.

Того вечора я не змогла заснути. Я згадала, як мої руки тріскалися від холоду на складі, як я економила на обідах, щоб передати їм зайву копійку.

Минуло ще пів року. Я вже серйозно думала про те, щоб забрати доньку до себе. Тут були перспективи, інше життя.

Віктор про це й чути не хотів — йому було зручно. Він не працював уже три місяці, казав, що «шукає гідне місце», а насправді жив на мої гроші, робив ремонт у квартирі, яка формально належала його матері.

Одного дня мені зателефонувала мама. Вона жила в іншому місті і рідко втручалася в наші справи.

— Людо, ти тільки не хвилюйся. Твого дядька Ігоря не стало.

Я завмерла. Дядько Ігор був братом мого батька. Самотній, трохи дивакуватий чоловік, який усе життя займався якимось бізнесом з нерухомістю. Ми не бачилися років п’ять.

— Як це? Він же не був старим.

— Серце, доню. Швидко все сталося. Він залишив заповіт. Ти єдина спадкоємиця. Там будинок великий у передмісті і якісь рахунки.
Я поїхала додому на тиждень. Похорон був тихим. Коли нотаріус зачитав документи, я зрозуміла, що моє життя змінилося назавжди. Сума на рахунках була такою, що мені більше ніколи не довелося б працювати на двох роботах.

Будинок був розкішним — це був не просто дачний котедж, а сучасна вілла з садом.

Я нічого не сказала Віктору. Хотіла подивитися, як він зустріне мене після довгої розлуки.

Я піднялася на свій поверх. Двері були нові, дорогі. Мабуть, за ті гроші, що я надсилала на «репетиторів Вікторії».

Відкрила своїм ключем. У квартирі пахло чужими парфумами і свіжою фарбою.

Віктор сидів на новому шкіряному дивані.

— О, приїхала? Чого не попередила? — він навіть не встав, щоб мене обійняти. — Слухай, там на кухні змішувач зламався. Купи завтра якийсь німецький, бо цей китайський — мотлох.

— Привіт, Вікторе. Я теж рада тебе бачити.

— Та годі тобі. Ти ж тепер «європейка», звикла до сервісу. До речі, де гроші? Ти обіцяла на меблі в спальню.

Я пройшлася по кімнаті. Все було куплено за мій рахунок. Кожна дрібниця.

— Де Вікторія?

— У подруги десь вештається. Слухай, Людо, я тут пригледів машину. «Шкода» майже нова. Треба додати пару тисяч. Ти ж там уже назбирала, я знаю.

— Навіщо тобі нова машина? — спокійно спитала я.

— Ну як? Стара розвалилася. Та й соромно вже на такому відрі їздити, коли дружина за кордоном.

Я мовчала. У кишені вібрував телефон. Прийшло повідомлення від доньки: «Мамо, я скоро буду. Тільки не сварися з ним відразу, він останнім часом дуже злий, постійно з кимось по телефону переписується».

Віктор пішов у душ. Його телефон залишився на столі. Зазвичай я не перевіряю чужі речі, але слова доньки не давали спокою. Пароль був простим — дата народження Вікторії.

Я відкрила месенджер.

«Котику, коли вона вже поїде назад? Ремонт майже закінчили, меблі доставили. Ти ж обіцяв, що як тільки вона облаштує квартиру, ми будемо жити разом».

Відповідь Віктора: «Не парся, зайка. Вона привезла гроші. Зараз витягну з неї на машину, і нехай валить у свою Чехію. А ми тут будемо королями. Вона думає, що я її чекаю».

Я відчула, як до горла підкотився клубок. Не від болю — від розчарування. Стільки років я лишала там своє здоров’я заради цього чоловіка?

Віктор вийшов з ванної, витираючи голову рушником.

— Ну що, подивилася ціни на машини? — запитав він.

— Подивилася, Вікторе. Дуже цікаві ціни. Особливо на «котиків» та «зайок».

Він зблід. Рушник вислизнув з його рук.

— Ти що, в телефон лазила? Це приватна власність!

— Цей телефон куплений на мої гроші. Цей диван — на мої гроші. Плитка у ванній, яку ти зараз мочив — на мої гроші. Навіть труси на тобі, мабуть, куплені за мій переказ.

— Людо, ти все не так зрозуміла. Це просто флірт. Мені було самотньо, поки ти там прохолоджувалася.

— Прохолоджувалася? — я розсміялася. — Я працювала на складі в нічні зміни, щоб ти тут «котиків» розважав?

Я почала збирати речі Вікторії.

— Що ти робиш? — він бігав навколо мене. — Це моя квартира! Моєї мами!

— Знаю. Тому я звідси й іду. Разом із донькою.

— Куди ти підеш? Кому ти потрібна з підлітком? Будеш знову в гуртожитку жити? Ти без мене пропадеш!

— Я вже отримала спадок, Вікторе. Дім, про який ти навіть мріяти не міг. І гроші. Але ти про них не дізнаєшся. Жодної копійки більше не отримаєш.

— Спадок? — його очі загорілися. — Людо, ну навіщо ти так? Я ж просто помилився. Ми ж сім’я. Давай усе забудемо.

Я подивилася на нього. Перед мною стояла дрібна, жадібна людина, яка за все життя не спромоглася навіть на елементарну повагу до жінки, що його утримувала.

— За садом буде доглядати садівник. А ти доглядай за своєю «зайкою». Тільки врахуй — гроші закінчилися. Ремонт ти зробив гарний, мамі твоїй сподобається. Але жити ти тут будеш сам.

Прийшла Вікторія. Вона побачила мої зібрані сумки і все зрозуміла без слів.

— Мамо, ми їдемо?

— Так, сонечко. Назавжди.

— А тато?

— А тато залишається з новими шпалерами. Він їх дуже любить.

Ми вийшли з під’їзду. Віктор щось кричав з балкона про «невдячність» і «аліменти», але я вже не слухала. Під’їхало таксі.

— Куди їдемо? — запитав водій.

Я назвала адресу будинку дядька Ігоря.

— Мамо, а там гарно? — тихо спитала Вікторія.

— Там спокійно, Віко. Це головне.

Я дивилася на сірі панельні будинки, що миготіли за вікном. У кишені лежав ключ від нового життя. Я знала, що завтра мені не треба буде вставати о п’ятій ранку. Я знала, що моя донька нарешті матиме свій дім. А Віктор… Віктор скоро зрозуміє, що іспанська плитка не вміє готувати їсти і не присилає євро щомісяця.

Ми проїхали поворот, і старий район зник у дзеркалі заднього виду. Попереду був високий паркан, старі сосни і тиша, яку я заслужила роками важкої праці.

Чи шкодувала я? Ні. Тільки про те, що не зробила цього раніше. Але, мабуть, кожному плоду свій час. Мій час настав саме зараз.

Чи хотіла б я побачити його обличчя, коли він дізнається справжню вартість мого спадку? Можливо. Але це вже не мало значення.

Я вирішила не претендувати на квартиру, хай це буде останнє, що він у мене забрав. Думаю, що це справедливо, чи ні?