«А де твої гроші, жінко, тут все моє», – на такі слова чоловіка я сполотніла. Він не раз це казав жартома, коли ми починали жити, я мовчала, бо не хотіла сперечатися, я надто любила Дмитра.

Ще й мама колись повчала, що не можна «вривати чести» чоловікові, ні на людях, ні вдома. Хай пишається тим, що заробив на квартиру, а з часом і мої справи побачить та оцінить.

Але чоловік наголошував, що меблі з його авансу, пральна машинка з тринадцятої зарплати, ремонт, то він їхав в Одесу на будову.

Він не рахував, що сина я ростила на свої гроші, який одяг, іграшки, секції, харчування усіх нас та комуналка – то все на мою зарплату.

Але далі став Дмитро на роботі начальником і з’явилася у нього й нова дружина.

Коли йшов, то сказав:

– Я чиню, як справжній чоловік, залишаю хату синові і ти там живи, мені не шкода своєї праці.

– Своєї?, – я тремтіла від обурення.

– Так, бо ти сюди ні копійки не вклала.

Ось так мене оцінив чоловік, гірко мені було, але не знала я, що чекає попереду, яку оцінку поставить мені мій син.

Олексій не ставав ні на чию сторону, а я й не вимагала. Поки оговталася, що вже без чоловіка, то вже Олексій і виріс та привів знайомитися дівчину до нас.

Ліля мені сподобалася, я милувалася ними, такі люблячі, такі щирі, біля них я хотіла відігріти свою душу. Уявляла онуків, як тримаю на руках маленьке щастя і так ставало тепло.

Аж тут син і каже:

– Мамо, тато мені квартиру залишив. А ти їдь в село до бабусі.

– Що? Сину! Там ніяких умов нема, вода на вулиці, газу нема, все на дровах.

– Мамо, я маю думати про свою сім’ю, а ти нам будеш заважати. Тим більше, що квартира моя. Я тобі допоможу в селі, бабуся якось жила і нічого, і ти проживеш.

І так закривалася сторінка мого щасливого життя, наче аж гупнуло щось, задрижало і обірвалося.

А що далі?

Син поїхав зі мною до материної хати, її не було кілька років, хата була не жила, але син ходив і розхвалював, як проведе мені воду, як газ проведе, як вони всі будуть до мене приїжджати та літо.

– Мамо, ти ж тут дитинство провела, тобі буде тут добре.

Сіла я в хаті, де колись любила сидіти мама і задумалася. Взялася рахувати, що я за життя заробила і наче непогана виходила сума по зарплаті, аж важко подумати, що це все пішло на вітер.

– Тамаро, – голос вивів мене з задуми, – а я думаю, чого в вікнах світиться, а то ти приїхала.

Я одразу впізнала свою однокласницю Віту, ми колись дружили, але ж вже які наші роки, по п’ятдесятці розміняли.

– Так, Віто, я. А ти зовсім не змінилася.

– А чого мені мінятися, як я ще молода, – зареготала Віта.

– Хіба ти молода, бо я наче на собі землю тримаю, – відказала я.

– А ти її опусти, що її тримати, – і вона так глянула на мене, наче розуміла, що не про землю мова.

Далі ми стали говорити і я їй все розказала, як на духу, а вона тоді й каже:

– Як сама захочеш видряпатися з цього, то видряпаєшся, а як будеш на когось надіятися, то отак тут віку й доживатимеш. Я тебе можу з собою взяти на роботу, але за тебе робити не буду. Я вже таких мала, що мала за них робити, зарплату їм повністю віддавати і я їм не така була. Тому тебе одразу попереджаю.

– Та я й не думала кудись їхати.

– А де ти тут стільки грошей заробиш аби цю хату до ладу привести? В тебе яка зарплата?

Я назвала, а та в сміхи:

– Отож бо, я таку зарплату за тиждень легко заробляю. Ти сама подумай.

Я погодилася, хоч і без охоти. Виходило, що то Віта мене тягне на роботу і я бачила, що та й не дуже вірить, що не чинить помилку, помагаючи мені.

Але я працювала і все робила, що мені казали, важко було звикнути до нових порядків, але я знаєте що помітила? Коли жінки приїздять заробити грошей і вони такі горді, то їм набагато важче, бо вони не допускають того аби з ними непоштиво поводилися та вказували, а я, яка все життя корилася та мовчала, то мені було легше.

Дуже придираються ті, які заробляють мало і хочуть аби й порядок був, і не заплатити, шукають недоліки, що там пропущено, тут пляма, так, що ти й євро не заробиш. Але вже потім це все знаючи, то ти до таких людей не ходиш, а вже йдеш далі і, по-перше, добре прибираєш, а, по-друге, вимагаєш більше грошей за якісну роботу.

Рік мені минув і швидко, і не дуже, як які місяці. Син не телефонував, відписував, що все нормально і все. Про мене теж не питав і про обіцянку свою не згадував. Я теж мовчала де я.

А далі вже я до сина не телефонувала, бо тут знайшла своє щастя. Несподіване і пізнє, але голову не втрачала.

Віта мені прямо сказала, що треба думати про себе.

– Ти тут нічого собі не купиш, а от вдома купи собі квартиру однокімнатну в місті та все в ній зроби і будеш мати запасний варіант. А тут живи, хто тобі боронить?

І ось пройшли роки. Я все зробила так, як мені радила подруга, хоча я живу з Марко добре, його діти мене приймають, але я все одно сумую за домом.

Їздила я в своє село не так часто, думала хату відновити, але майстри мені сказали, що легше нову вибудувати, ніж стару ремонтувати. Кажуть, що й дерево вже погнило, і підлога на землі, треба вище підіймати.

– Пані, вам дешевше нову вибудувати.

А я на літо приїду, перебуду, до сина в місто поїду та дітей його побачу, привезу якісь подарунки. Він вже знає, що я в Італії, хоч не питав ні як я живу, ні що планую.

А одного дня через багато років мені телефонує:

– Мамо, як це так? Ти роки в Італії, а хату до ладу не привела?

– А що таке, сину?, – не зрозуміла я нічого.

– Та як що, мамо, як мені зараз тут жити? Все погнило, води нема, газу нема, палити чим? Ти гроші куди дівала?

– Сину, але ти ж мені колись обіцяв і воду провести і газ. Забув?

Сопе на тому кінці. Шкода мені, що прийшов на мої хліби, шкода. Я маю квартиру і от не знаю чи зізнаватися синові, чи ні? Розум мені каже одне, а серце геть інше. А ви б як вчинили?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота