Я добре пам’ятаю той день, коли наша донька Вероніка вперше привела додому Назара. Вероніка зайшла в хату, навіть не роззувшись нормально, і кинула свої туфлі просто посеред коридору. За нею зайшов високий, охайно вдягнений хлопець у світлій куртці. Він виглядав ніяково, постійно поправляв годинник і намагався посміхатися.

— Мамо, тату, це Назар, — сказала Вероніка, не дивившись нам у очі. Вона крутилася перед дзеркалом, поправляла зачіску і виглядала так, ніби робить усім нам велику послугу своїм приходом.

Ми запросили хлопця до кімнати, я побігла на кухню, щоб поставити чайник і викласти на тарілку печиво. Назар виявився ввічливим, розповів, що його батьки мають власну справу, займаються торгівельною мережею в місті. Я дивилася на нього і не розуміла, що саме могло поєднати його з нашою Веронікою. Наша донька завжди була складною. Змалку їй здавалося, що ми живимо якось не так, що їй купують не той одяг і роблять не ті подарунки.

— Ми плануємо жити окремо, — мовив Назар, коли ми сіли за стіл. — У моїх батьків є вільна квартира, тож ми з Веронікою переїдемо туди після того, як одружимося.

— Ви поспішаєте, діти, — тихо сказав чоловік. — Вероніко, ти ж ще навіть навчання не закінчила, жодного дня ніде не працювала.

— Тату, не починай знову свій інструктаж, — перебила його донька. — Назар може забезпечити нашу сім’ю, і мені не обов’язково сидіти в офісі з ранку до вечора. Я хочу жити нормальним життям, а не рахувати копійки від зарплати до зарплати.

Мені після цих слів стало дуже прикро. Ми з чоловіком завжди працювали важко, щоб у неї було все необхідне, але вона ніколи цього не цінувала. Назар лише збентежено переглянувся з нами, але нічого проти не сказав.

За кілька тижнів вони оформили шлюб у РАЦСі. Повноцінного весільного святкування не було, бо батьки Назара відверто виступили проти цього союзу. Вони бачили Вероніку наскрізь і не приховували свого розчарування вибором сина. Вони навіть не прийшли на реєстрацію. Назар дуже переживав через це, але Вероніка робила вигляд, що їй байдуже. Вона переїхала до його квартири і одразу почала вимагати гроші на новий гардероб, відвідування салонів краси та поїздки.

Я намагалася дзвонити доньці майже щодня. Мені хотілося знати, як у неї справи, чи потрібна якась допомога по господарству, адже вона ніколи не вміла й не хотіла готувати чи прибирати. Але Вероніка скидала мої виклики або відповідала короткими, холодними фразами.

— Мамо, у мене немає часу розмовляти, я зараз із перукарем обираю новий колір. Не турбуй мене через дрібниці, — казала вона і вимикала телефон.

Через рік у них відбулося поповнення в сім’ї. Народилася дівчинка, яку назвали Христиною. Коли я прийшла відвідати їх у пологовому будинку, донька сиділа на ліжку з роздратованим виразом обличчя і гортала стрічку в телефоні.

— Вона постійно плаче, — мовила Вероніка замість привітання. — Я не можу виспатися, у мене зіпсувалася шкіра, і я взагалі виснажена. Назар обіцяв, що найме няню.

— Вероніко, це ж твоя дитина, їй потрібна твоя увага та тепло, — спробувала я її заспокоїти, беручи маленьку Христинку на руки.

— Не треба мене вчити, як бути матір’ю, — відрізала вона. — Якщо тобі так подобається бавитися з нею, то забирай її до себе хоч зараз. Мені треба повернутися в форму і зайнятися своїм виглядом.

Я дивилася на маленьку внучку і розуміла, що донька зовсім не готова до відповідальності. Назар робив усе можливе: працював у родинному бізнесі, купував найкращі речі для дитини, вечорами сам заколисував Христину. Але Вероніка ставилася до його старань як до чогось належного. Вона вважала, що чоловік мусить забезпечувати всі її забаганки, бо вона віддала йому свою молодість.

Роки йшли, Христина підростала. Онучка більшість часу проводила з нами або з нянею. Вона дуже любила приходити до нас у гості, допомагала мені на кухні та годинами сиділа поруч із дідом, граючи в шахи.
Вероніка в цей час жила власним життям. Вона купувала дорогий одяг, ходила на зустрічі з подругами і практично не цікавилася успіхами доньки в школі.

Назар дуже змінився за ці роки. З веселого хлопця він перетворився на мовчазного, втомленого чоловіка. Він намагався втримати сім’ю, робив усе можливе, щоб догоджати дружині, але вона ставала дедалі вимогливішою й байдужішою.

Якось увечері Назар прийшов до нас сам, без Вероніки й Христини.

— Що сталося, Назаре? — запитала я, наливаючи йому гарячий чай.

— Вероніка йде від мене, — тихо сказав він. — Вона знайшла іншого чоловіка. Сказала, що я занадто нудний, що зі мною немає перспективи і що вона заслуговує на краще життя.

— Як йде? А як же Христина? — сплеснула я руками.

— Вона сказала, що дитина залишається зі мною. Тобто з вами і зі мною. Вона не хоче брати на себе додатковий клопіт, бо той чоловік не планує виховувати чужу дитину.

Богдан, який сидів поруч, тільки важко зітхнув і стиснув кулаки. Нам було соромно за власну доньку, але ми розуміли, що зараз мусимо підтримати Назара та Христину.

Після розлучення Вероніка просто зникла з нашого життя. Вона зібрала свої валізи, забрала всі прикраси, які їй купував чоловік, і переїхала до нового обранця в інший район міста. Вона не телефонувала доньці, не вітала її з днями народження, не цікавилася, як дівчинка росте.

Для Назара це став важкий удар. Він дуже переживав, перестав нормально їсти, вечорами довго сидів у темній кімнаті і не міг зрозуміти, чому вона так вчинила після багатьох років спільного життя. Ми з чоловіком часто заходили до нього, допомагали по дому, намагалися розважити розмовами. Христинка, хоч і була ще підлітком, усе чудово розуміла. Вона підходила до батька, обіймала його за плечі і казала:

— Тату, не сумуй. Ми впораємося самі. Нам ніхто більше не потрібен.

Назар тільки обіймав її у відповідь і намагався посміхнутися, хоча в очах була глибока туга.

Минула кілька років. Христина закінчила школу і готувалася до вступу в інститут.
Назар знайшов кохану жінку, яка допомогла йому усвідомити, що родина – це місце, де є підтримка і розуміння. У них є маленький син і я дуже рада за зятя.
Моя донька всі ці роки не давалася чути, вона була щасливо одружена з місцевим багатієм.
Одного дня ми з Христиною купували на ринку продукти, як раптом почула від продавщиць.

— Подивися, яка пані йде, — мовила одна. — Купує тільки найдорожче, грошей взагалі не рахує.
Я підвела очі і заніміла. Поміж рядів ішла Вероніка. Вона була в дорогому світлому пальті, з новою зачіскою, в сонцезахисних окулярах.

Вероніка проходила повз нас. На мить її погляд зупинився на мені, а потім перевівся на Христину. Онука на секунду затамувала подих, її обличчя зблідло. Але Вероніка лише поправила комір свого пальта, повернула голову в інший бік і спокійно пішла далі, ніби ми були абсолютно чужими людьми.

— Бабусю, це ж була вона? — тихо запитала Христина, дивлячись їй услід.

— Вона, донечко, — відповіла я, намагаючись стримати сльози розчарування.

— Вона навіть не привіталася, — мовила дівчина.

— Вона обрала свій шлях, Христино. Головне, щоб ти виросла іншою людиною.

— Нічого, бабусю, давай важити яблука. Ось ці на вигляд смачні.

На випуск до Христинки ми прийшли всією великою родиною, аж раптом я побачила серед батьків і Вероніку. Вона все ще трималася гордо, але всі ми чули, що чоловік її одружився з молодою асистенткою, а від неї відкупився квартирою.

– Назаре, скільки літ, – заусміхалася Вероніка до зятя, – Аж не віриться, що наша донька така доросла.

– Моя донька, – сухо сказав Назар, – А вас, пані, я не знаю і знати не хочу, як і моя донька.

Вероніка зблідла і пішла геть, бо люди навколо почали хихотіти.

Я розумію, що зять справедливий до неї, але мені все одно прикро за свою донечку, думаю, що вона нарешті зрозуміла, яку помилку зробила і хоче все виправити. А ви якої думки?