– Мамо, ти знову накупила непотребу?, – зазирнула в мої пакети донька, коли я заглянула до неї привітатися і обійняти свою милу онученьку, – все яскраве і з блискітками. Ти б хоч в паспорт подивилася, раз в дзеркало не хочеш.

– Доню, мені подобається. Так, Златочко, бабусі подобається, бабусі личить і бабуся в тому буде ходити.

– Гаразд, але не на ювілеї в свекрів. Ти знаєш, що мені потім приходиться вислуховувати про твоє самовираження?

Я важко зітхнула. Не думала, що мені донька буде лекції читати про дрескод. Я запевнила її, що все буде чудово і й знайду найсірішу сукню та прийду до свекрів на ювілей. Вони разом тридцять п’ять років, справді велика дата і важлива дата.

Зайшла в автобус і замислилася про те, як мої смаки на одяг змінювалися протягом життя. Як тут почула біля себе голос молодої дівчини:

– Пані, сідайте, я візьму дитину на руки. Так, Матвійку, старшим треба місце звільняти.

В мене засіпалося око від такої люб’язності. Та у мене каблук в два рази вищий, ніж у неї, я можу на них марафон бігти, а вона мені присісти?

Але вирішила сісти аби на мене не оглядалися люди, ще чого доброго повторить голосніше і не тільки я, а весь тролейбус почує.

Отак я їхала і думала, що колись, коли була молода, то й не було в що отак вдягнутися. Одяг був однотипний, кусючий і коли ввечері знімав кофтинку, то аж електричний розряд йшов від тіла.

Пригадую перші джинсові спідниці, виварені, як я хотіла таку мати. Але не було, навіть в подруг не було аби взяти і поносити. Ми мінялися з подругами одягом, взуттям, отак і заміж вийшла.

А в заміжжі що головне – головне аби їсти було наварено та діти чоловікові не заважали. Тай коштів на обновки вже не було, хоч почали в магазини вже завозити різнокольоровий гарний одяг. Могла лише в вітринах на нього милуватися.

Одного разу я наскладала на сукню, вона була дуже гарна у вітрині магазину, з чудовим обрамленням з квітів. Я її приміряла і виглядала, як королева. Збирала на неї пів року, чесно кажу, купила і була така щаслива, а яка я була гарна в ній.

І ще й нагода випала її людям показати – в свекрів був ювілей і ми йшли в ресторан, сорок років шлюбу. Я вдягла сукню і вийшла до чоловіка, не знаю чи так хвилювалася перед першим побаченням, як тоді, коли стала перед ним в тій сукню.

– А це що за клумба?, – зареготав чоловік.

Весь настрій одразу пропав. Я пішла в сукні на свято, але те як пирскав біля мене чоловік, як він очима показував, що я трохи не в собі раз таке одягла, все те читалося і в очах гостей. Недоладно одягнена.

Через кілька місяців я подала на розлучення, свекруха не могла повірити, що це через сукню.

– Та ти при своєму розумі? Хіба Юрчик винен, що ти вирядилася, як дідько на ягоди?

Відтоді пройшло десять років, я одягаюся так, як хочу. Не визнаю ні фасону, ні кольору, які не можна носити.

Мені подобається як я в тому виглядаю і я ношу. Недавно купила собі кепку зі стразами, щаслива, наче дитина, в мене в дитинстві такого не було. навіть, онучці сподобалося, а от донька насупилася, що я її перед свекрами конфужу.

На її думку я маю сидіти за в’язанням перед серіалами. А мені не подобається серіали, мені подобається фантастика, я люблю активний відпочинок і легко можу піти в гори.

Я ж при цьому не кажу доньці, що вона молодша за мене і вдома сидить. Ні, я приймаю її бажання бути в комфорті.

Але ж зауваження від рідних вони ж відкладаються в душі. Мені інколи на вулиці компліменти роблять, як я гарно виглядаю, а от рідні намагаються втиснути в рамки, які самі собі придумали. Наче моя рожева кофтина здатна зруйнувати добре ставлення свекрів до доньки, що ж це тоді за ставлення таке – вона думати не хоче.

Головне не виділятися, щоб аби чого не було – це має лишитися в минулому, бо справжня молодість – не в роках, а в тому вогні, що горить усередині, незалежно від того, що каже світ навколо.