Я міцно тримала кермо, намагаючись не дивитися праворуч, де на пасажирському сидінні мовчки сиділа мама. Вона згортала і розгортала на колінах край своєї хустки, дрібно перебираючи пальцями тонкі торочки. Цей рух супроводжував нас усю дорогу – три довгі години від нашої міської квартири до цього забутого богом повороту на ґрунтовку.

– Мам, ви хоч ковтніть води, – мовила я, не повертаючи голови. – У дверцятах пляшка стоїть.

– Не хочу я вашої води з пляшки, – тихо відказала вона. Голос у неї був слабкий, ледь чутний за гуркотом мотора. – Вона у вас пластиком тхне. Я ж казала, що мені вже нічого не треба.

Я лише зітхнула і сильніше натиснула на газ, аж машину хитнуло на вибоїні.

Ми з чоловіком ледь вмовили її виїхати з села. Мама впиралася до останнього:

– Я нікуди не поїду, дрова є, перезимую.

– Мамо, ви бачили, які ціни на бензин? Ми не зможемо часто приїжджати, та й світло будуть відключати, як ви телефон не зарядите, що тоді буде?

Вмовила її поїхати на зиму, а на весну вона вернеться. Така була угода.

І що ви думаєте вона робила в місті?

Перші два тижні я ходила довкола неї на навшпиньках. Готувала легкі супи, купувала м’який сир, просила дітей не шуміти в коридорі, коли бабуся відпочиває. А вона просто згасала на очах. Сиділа на балконі, дивилася на сірі панельні дев’ятиповерхівки напроти і щодня твердила одне й те саме: “Я тут як у тюрмі. Повітря немає, землі немає, стіни тиснуть. Заберіть мене додому, я хочу піти на своєму ліжку, а не серед вашого бетону”.

Два дні потому вона взагалі відмовилася вставати з ліжка. Сказала, що серце ледь калатає і що до кінця тижня вона вже не доживе. Ми з чоловіком усю ніч не спали, радилися, що робити. Врешті-решт я не витримала, відпросилася на роботі, зібрала її речі назад у сумку і вирішила везти. Як хоче людина додому – хай їде. Чим дивитися, як вона тане в чотирьох стінах, краще хай буде там, де їй спокійно.

– Скоро вже приїдемо, – перервала я мовчанку, коли машина звернула на знайому вулицю, де через паркани звисали гілки похилених яблунь. – Зараз хату відімкну, нагрію хату, вип’ємо чаю.

– Не треба мені нічого нагрівати, – бубоніла мама, дивившись у вікно на знайомі паркани. – Я просто ляжу. Дякувати богу, хоч хату свою побачу перед тим, як заплющити очі.

Автомобіль зупинився біля нашої дерев’яної хвіртки. Я вискочила з салону, обійшла машину і відчинила пасажирські дверцята. Хотіла підхопити її під лікоть, допомогти піднятися, бо останні дні в місті вона навіть до туалету ходила, спираючись на моє плече.

– Обережно, мам. Давайте руку, не поспішайте.

Вона повільно витягнула ноги, сперлася на дверцята, важко зітхнула і зробила перший крок. Я тримала її за лікоть, відчуваючи, яка вона легка і тендітна, мов суха гілочка. Ми повільно рушили до хати. Я дістала ключ, повернула його в іржавому замку, і двері з рипом відчинилися, випускаючи назовні давнє, застояне хатнє тепло.

– Ви сідайте на лавку, а я зараз речі занесу і сумки розвантажу, – сказала я, ставлячи її пакунок на ґанок.

Мама не сіла. Вона зупинилася посеред подвір’я, озирнулася довкола і раптом глибоко, на всі легені, вдихнула повітря. Її плечі, які весь місяць були зібгані й опущені, раптом випросталися. Вона повільно ступила кілька кроків до старого горіха, торкнулася рукою його шершавої кори, а потім її погляд впав на купи листя та сухого гілля, нанесене вітром за той місяць, поки хата стояла пусткою.

– Це що ж таке? – раптом досить виразно мовила вона. В її голосі вже не було того кволого, згасаючого тремтіння, з яким вона годину тому скаржилася на долю. – Це що за безлад біля хати? Наче тут ніхто й не жив ніколи.

– Мам, та ви що? – я вискочила з хати. – Ви куди зібралися? Ви ж казали, що ноги не тримають! Сідайте на лавку, відпочиньте з дороги!

Але вона мене ніби й не чула. Вона вже рішуче крокувала в бік повітки. Хода її, ще хвилину тому хитка й невпевнена, раптом стала твердою. Вона відчинила дерев’яні двері повітки, загриміла там якимись відрами і за мить вийшла на подвір’я тримаючи в руках залізні граблі та великий плетений кошик.

– Мамо! Ви що робите? Вам же рухатися важко! Ви три дні в місті з ліжка не вставали, ми з чоловіком думали, що вам уже все, кінець! Які граблі?!

– Не галасуй на все село, – строго мовила мама, навіть не глянувши на мене. Вона вже підійшла до купи листя і з розмаху встромила граблі в сухий шар. – У місті у вас роботи немає, тільки й знаєш, що в той телевізор дивитися та на дивані лежати. Від того й суглоби крутить, і голові крутиться. Бачиш, скільки сміття нанесло? Це ж сором, якщо люди побачать, що в мене біля хати таке робиться.

Я стояла на ґанку з відкритим ротом і просто дивилася, як моя мати, яка ще вранці не мала сил тримати склянку із водою, впевнено загрібає листя, формуючи акуратні купи. Вона спритно поверталася, згиналася, збирала оберемки сухої трави і кидала їх до кошика. Ніякої задишки, ніякого тремтіння в руках. Очі, які в місті були тьмяними й байдужими, зараз горіли знайомим завзяттям.

– Мам, ви мене з розуму зведете, – я підбігла до неї і спробувала забрати граблі. – Віддай! Ви ж самі казали, що у вас серце колотить і що ви на той світ зібралися!

– Мало що я казала, – відмахнулася вона від мене, мов від прикрої мухи, і міцніше вчепилася в держак. – Нема коли дурниці думати, бачиш, скільки роботи?

Вона впевнено потягнула кошик із листям до кутка городу, легко підняла його і перекинула вміст на компостну купу. Я спиралася на одвірок і просто спостерігала за цією метаморфозою, відчуваючи, як у мені піднімається хвиля роздратування навпіл із дивовижним полегшенням.

– Ви уявляєте, як ми хвилювалися? Чоловік хотів відпустку за власний рахунок брати, щоб біля вас сидіти!

– Не треба біля мене сидіти, я не кришталева, – відрізала мати, рівняючи землі біля доріжки. – Іди краще он до хати наноси дров, розтопи піч і конвектор включи.

За п’ятнадцять хвилин вона закінчила з листям, поставила граблі біля стіни і попрямувала до хвіртки.

– Ви куди зібралися? – визирнула я з вікна.

– До сусідів сходжу. Треба дізнатися, що сталося за цей час. Я швидко.

Вона вийшла за ворота швидким, енергійним кроком. Я вибігла на вулицю і побачила, як вона вже стоїть біля паркану сусідки, баби Насті, і щось жваво їй розказує, розмахуючи руками. Звідси не було чутно слів, але з її жестикуляції та гучного сміху ставало зрозуміло: про свій “близький кінець” вона вже й не згадує.

Через пів години вона повернулася. Щоки в неї пашіли, хустка зсунулася набік, а в руках вона тримала невеликий вузлик із свіжим домашнім сиром.

– Настя от дала, – мовила вона, заходячи у двір. – Каже, що в місті ви такого не їсте, там у вас усе з магазину, штучне. Ну що, ти речі мої розклала?

– Розклала, – мовила я, згасивши вогонь під каструлею на плиті. – Мам, ви дійсно почуваєтеся нормально? Бо я вже нічого не розумію.

– Нормально я почуваюся, чого ти причепилася? – вона сіла за стіл і розв’язала вузлик. – Просто мені треба рух. А в місті у вас тільки стіни та стеля. Все, ти свою справу зробила, привезла мене — і добре. Можеш їхати назад у своє місто, у вас там свої справи, роботи повно.

Я заніміла від такої заяви.

– Як це — їхати? Я ж планувала залишитися на ніч, подивитися, як ви тут будете самі!

– А що мені станеться? – здивувалася мати. – Хата на замку, дрова є, сусіди поруч. Навіщо тобі тут час гаяти? Тобі завтра на роботу зранку, дітям вечерю треба готувати. Сідай у свою машину та їдь, поки не стемніло.

Вона буквально випроводжала мене до дверей. Усі мої спроби заговорити про її здоров’я, про те, що їй треба відпочити після дороги, впиралися в глуху стіну її раптової, незламної енергійності.

Я відчинила дверцята машини, кинула сумку на пасажирське сидіння, де ще годину тому мати сиділа мов бездиханна тінь, і повернулася до неї.

– Я приїду через два дні. У п’ятницю увечері, після роботи. Привезу крупи, олію, цукор і хліба свіжого з пекарні.

– Привези краще цукру для варення, – спокійно відповіла вона, спираючись на хвіртку. – І м’якого хліба, бо той, що в наш магазин завозять, надто твердий для моїх зубів. Та й їдь уже, бо темніти починає, а ти за кермом не любиш у темряві їхати.

Я сіла в салон, завела мотор і виїхала з двору. У дзеркалі заднього огляду я бачила, як мати стоїть біля хвіртки, рівна, міцна, і діловито поправляє край своєї хустки. А потім вона повернулася і швидким кроком попрямувала назад до саду, де під деревами ще залишалося трохи незібраного листя.

Машина набрала швидкості, залишаючи позаду сільську дорогу. Я дивилася на смугу асфальту попереду, слухала рівний гуркіт двигуна і не знала, що робити — обурюватися через зіпсовані місяцем тривог нерви чи радіти, що моя мати знову мала свій власний, незламний сенс жити далі.