– Мамо, я тебе прошу, не позор мене! Ти себе в дзеркало бачила? Вималювана, як на карнавал. Ще тільки леопардових лосінів не вистачає для повної картини, – Олег кинув ключі на тумбочку в передпокої, навіть не роззуваючись.

Наталя завмерла біля дзеркала. Вона щойно повернулася з прогулянки містом. На щоках ще грав легкий рум’янець від свіжого повітря, а на губах була помада – не яскраво-червона, а ніжна, пастельна.

– Ти що таке кажеш, синку? – голос жінки здригнувся. – Я просто вийшла прогулятися…

– Прогулятися? Та Ірина бачила тебе в центрі. Каже, йшла наша мати з якимось чоловіком, реготала на всі зуби, аж коронки виблискували. Мамо, тобі сорок сім! В твоєму віці люди про вічне думають, а не за ручку з кавалерами бігають. Ти розумієш, що у мене відповідальна робота? Я в райдержадміністрації не остання людина, на мене люди дивляться. А тут – мати-«вовчиця».

– Але ж мені лиш сорок сім, Олежику… Це ж не старість, – тихо промовила Наталя, відчуваючи, як у грудях починає пекти знайомий з дитинства біль.

– Для жінки з онукою – це вже солідна цифра. Краще б з Марійкою ввечері посиділа, ніж дурницями займатися, – відрізав син.

Наталя опустила очі й ніби всохла, поменшала на зріст. Вогник, що запалився в її душі кілька годин тому, миттєво згас.

Через годину приїхала невістка, Ірина. Вона привела трирічну Марійку і глянула на свекруху з таким відвертим осудом, ніби та щойно пограбувала банк.

– Наталіє Миколаївно, ви б хоч про репутацію Олега подумали. Сміятимуться ж з нього, що мати на старості років з розуму зійшла. Зараз у кожного телефон у руках. Хтось сфотографує ваші ці «побачення», виставить в інтернет – і все, прощавай кар’єра сина. Ви ж уже не молода, – кинула Ірина з порогу навіть не повідомивши на скільки залишає малу в бабусі.

Наталя лише червоніла, мов школярка. Вона звикла думати про Олега. Вона думала про нього кожну хвилину останніх двадцять сім років.

Її власна мати ніколи не була для неї опорою. Коли Наталя «принесла в подолі» у дев’ятнадцять, мати лише перехрестилася й вказала на двері: «Нагуляла – сама й годуй. Мені ще доньку молодшу заміж видавати, ти нам репутацію псуєш».

Тоді її прихистила бабуся покійного батька – баба Марія. Вона жила в старій «хрущовці» на околиці міста. Баба Марія не питала зайвого. Вона просто дістала стару дитячу ковдру, наварила картоплі в мундирах і сказала: «Прорвемося, Наталко. Дитина – то радість».

Наталя не мала освіти, не мала зв’язків. Вдень вона працювала прибиральницею в гастрономі, а вечорами – бігла додому, де бабуся качала маленького Олега. Коли хлопчик підріс, Наталя влаштувалася в косметичний кіоск на ринку. Вона стояла там і в мороз, і в спеку, продаючи дешеві лаки для нігтів та туш для вій, щоб купити Олегу найкращі кросівки, щоб у нього був репетитор з англійської, щоб він не відчував себе гіршим за інших.

Бабусі не стало, коли Олег закінчував школу. Квартира лишилася Наталі. Вона працювала на двох роботах, аби син вивчивсь на юриста. І він вивчивсь. Став поважним, «піднявся», одружився на дівчині з «хорошої сім’ї». Тепер він був Олегом Вікторовичем, а вона так і лишилася Наталею з кіоску, яка тепер просто переїхала в модульний павільйон у центрі, але суть не змінилася.

Усе життя Наталі було підпорядковане графіку сина: забирати онуку з садка, готувати обіди на вихідні, сидіти з Марійкою, поки Олег з Іриною «виходять у світ». Вона була безкоштовним додатком до їхнього успішного життя.

Аж поки місяць тому в соцмережах не написав Андрій. Однокласник. Перше кохання, з яким вони колись сором’язливо цілувалися за школою.

– Наталко, це ти? – написав він. – Ти зовсім не змінилася. Ті ж самі очі.

Вони зустрілися в невеликій кав’ярні. Андрій виявився розлученим, спокійним чоловіком з добрими зморшками навколо очей. Він не дивився на її натруджені руки чи недорогу куртку. Він дивився на неї.

– А пам’ятаєш, як ми на випускному обіцяли втекти на море? – сміявся він, накриваючи її долоню своєю.

Наталя вперше за багато років сміялася так щиро, що перехожі озиралися. Вона відчула себе не «бабусею Наталкою» і не «матір’ю поважного чиновника», а просто дівчинкою. Тією самою Наталкою, у якої попереду цілий світ.

Саме тоді їх і побачила «пильне око» Ірини.

Коли Олег забрав Марійку ввечері, Наталя залишилася в порожній квартирі. Вона підійшла до вікна. У склі відбивалася втомлена жінка.

– Сорок сім… – прошепотіла вона. – Стара? Позорище?

Вона згадала, як Андрій обіцяв приїхати наступної суботи. Обіцяв повезти її в парк у сусіднє місто, щоб ніхто не заважав їм розмовляти. Але хіба вона має на це право? Вона ж мати. Вона повинна берегти «честь сім’ї». А якщо Олег справді втратить роботу через її «легковажність»?

Раптом на телефон прийшло повідомлення. Від сина.

«Мамо, завтра о 17:00 будь у нас. У нас з Ірою гості, треба з малою побути. І будь ласка, одягнися якось скромніше, у нас люди поважні».

Наталя відчула, як всередині щось хруснуло. Це було не серце. Це був той самий «ланцюг», на якому вона тримала себе всі ці роки.

Наступного ранку Наталя не прийшла о сімнадцятій. І о вісімнадцятій теж.

Телефон розривався від дзвінків Олега.

– Мамо! Ти де? Гості на порозі! – кричав син у слухавку, коли вона нарешті відповіла.

– Я в перукарні, Олежику, – спокійно відповіла Наталя. – Роблю стрижку. А потім у мене зустріч.

– Яка зустріч?! Мамо, ти при своєму розумі? Хто з дитиною буде?

– Напевно, ти або Ірина. Ви ж батьки. А я – вільна жінка, якій всього сорок сім. До речі, я вирішила продати свій кіоск. Досить з мене торгівлі. Андрій каже, що з моїм досвідом і знанням косметики я можу відкрити невеликий салон-консультацію.

– Який Андрій?! Мамо, зупинись! Ти нас позориш!

– Ні, Олеже, – Наталя вперше говорила твердо, без тремтіння. – Це ти себе позориш тим, що соромишся власної матері. Ти кажеш, що я стара? Так от, я щойно зрозуміла: я не стара. Я просто дуже довго була зручною. Але цей термін придатності закінчився.

Вона поклала слухавку.

Минуло три місяці.

Наталя йшла по місту в елегантному темно-синьому пальті. На її губах знову була пастельна помада і усмішка від вуха до вуха.

Андрій тримав її під руку, і вони про щось тихо говорили.

Олег спочатку намагався оголосити бойкот. Не давав онуку, не дзвонив. Але швидко зрозумів: без маминої допомоги їхнє з Іриною «ідеальне життя» перетворилося на хаос. Виявилося, що дитину треба годувати не напівфабрикатами, в садок треба збирати вчасно, а побут – це не магія, а важка праця.

Вони прийшли до неї самі.

– Мамо, – почав Олег, ховаючи очі. – Ми тут подумали… Може, все ж таки забереш Марійку на вихідні? У нас там прийом у мера…

Наталя посміхнулася. Вона підійшла до сина і поправила йому краватку – так, як робила завжди.

– На ці вихідні не можу, синку. Ми з Андрієм їдемо до моря. Пам’ятаєш, я колись мріяла? Нарешті настав час.

Олег хотів щось заперечити, але подивився на матір – на її сяючі очі, на розправлені плечі – і вперше за довгий час просто промовчав.

Якщо мама щаслива, то до чого тут якісь рамки? Хіба не так?