— Мамо, заховай, будь ласка, печиво. У ту верхню шафку, де крупи, — Ірина поставила розкриту пачку вівсяного печива на стіл і виглядала справді стривоженою.

Надія Петрівна завмерла з рушником у руках. Вона не розуміла, що відбувається.

— Навіщо? — здивувалася вона. — Це ж просто вівсяне печиво. Звичайне, навіть без шоколаду.

— Діти все зараз з’їдять, мамо. Вони вже по три штуки взяли і ще хочуть. Потім не залишиться.

Надія Петрівна опустила руки. Вона подивилася на онуків, що сиділи в кімнаті на підлозі, акуратно тримаючи в маленьких кулачках по печиву, немов то були якісь рідкісні скарби.

— Доню, де ж ти жила, що твої діти такі жадібні до звичайного печива? — Надія Петрівна раптом відчула, як горло стиснуло, а на очі набігли сльози. — Це ж просто їжа, Іро. Його можна купити в будь-якому магазині.

Ірина відвернулася до вікна. Їй було важко пояснити матері той внутрішній лічильник, який вмикався в її голові щоразу, коли треба було щось поділити.

Все почалося не одразу. Коли вони з Ігорем тільки познайомилися, його ощадливість здавалася їй розсудливістю. Ірина згадувала їхні перші прогулянки.

Весна, парк, сонце сліпить очі.

— Давай купимо кави? — запропонувала вона тоді.

— Навіщо переплачувати за воду з порошком? — Ігор усміхнувся, дістаючи з наплічника невеликий термос. — Я заварив вдома. Якісний чай, набагато смачніший. І стаканчики не треба викидати, це екологічно.

Тоді це виглядало як турбота. Він не був жадібним, він був «свідомим». Він приносив їй квіти, але не ті дорогі троянди в яскравій плівці, а маленькі букетики, куплені в бабусь біля метро, або взагалі зібрані десь за містом.

— Дивись, які живі, — казав він. — У квіткових магазинах вони хімією пахнуть, а ці — справжньою красою. І ціна в десять разів менша, краще на ці гроші підемо в кіно.

В кіно вони ходили тільки на ранкові сеанси по вівторках. Бо акція. Бо «навіщо платити повну вартість, якщо картинка та сама». Ірина погоджувалася. Їй здавалося, що вони збирають на щось велике, на справжнє майбутнє.

Але справжнє майбутнє виявилося трикімнатною квартирою його матері, Тамари Степанівни.

— Іро, ти знову відкрила нову пачку мила? — голос Ігоря пролунав із ванної кімнати на третій рік їхнього спільного життя.

— Те закінчилося. Там залишився маленький уламок, він не милиться.

— Його треба було приклеїти до нового шматка. Навіщо викидати те, що ще може послужити? — Ігор вийшов у коридор, витираючи руки об старий, вицвілий рушник.

На кухні сиділа Тамара Степанівна. Вона якраз розрізала навпіл тюбик з-під зубної пасти.

— Оце ще на три дні вистачить, — спокійно зауважила свекруха. — Іро, ти занадто сильно тиснеш. Треба потроху, на кінчик щітки.

Ірина тоді промовчала. Вона працювала, отримувала зарплату, але гроші йшли в «спільний бюджет», яким завідував Ігор. Він вів таблицю в Excel. Кожна гривня мала своє місце.

— Нам треба розширюватися, — казав він вечорами, заварюючи один пакетик чаю на три чашки. — Діти ростуть. Максимкові й Денису скоро знадобиться більше простору.

— Може, візьмемо дольову участь? — вкотре запитала Ірина. — У моєї мами є трохи заощаджень, вона допоможе з першим внеском.

— Дочекаємося знижок на Різдво, як буде вся сума. Ми накопичимо самі. Мама допомагає, ми майже не витрачаємо на їжу завдяки її закруткам.

«Майже не витрачати на їжу» означало меню, яке не змінювалося тижнями.

Понеділок — гречка. Вівторок — макарони. Середа — знову гречка, щоб було різноманіття, далі рис, картопля. М’ясо було розкішшю, яку Тамара Степанівна суворо дозувала.

Одного вечора Ірина прийшла з роботи пізніше. Вона була втомлена і дуже голодна. На столі стояли тарілки. Сини, яким виповнилося по шість років, сиділи перед своїми порціями.

— Чому вони не їдять? — запитала вона, роздягаючись.

— Чекаємо на тебе, — відповів Ігор. — До речі, я переполовинив котлети дітям.
Ірина зазирнула в тарілку сина. Там лежала рівно половина маленької курячої котлети. Друга половина була відрізана хірургічно точно.

— Чому? — її голос затремтів. — Вони ж діти, вони ростуть. Вони хочуть їсти.

— Вони не з’їдять цілу. Краще завтра з’їдять другу частину. І взагалі, багато білка шкідливо для нирок. Я читав статтю.

— Ігорю, я купила це м’ясо за свої преміальні.

— Це не має значення. Ресурси сім’ї спільні. Навіщо ці надмірності?

Ірина подивилася на синів. Вони сиділи тихо, боячись зайвий раз поворухнутися.

Вони звикли до того, що за столом треба бути «економними».

Останньою краплею став приїзд Тамари Степанівни з дачі з «подарунками».

— Іро, йди-но сюди, — покликала свекруха. — Глянь, що я дітям роздобула. Сусідка віддала, у неї онука виросла.

Вона вивалила з пакета купу старого одягу. Там були рожеві колготки з витягнутими колінами, сукня з плямою та декілька дірявих футболок.

— Але ж у нас хлопці, — тихо сказала Ірина. — Навіщо їм рожеві колготки?

— Під штани взимку — яка різниця? Хто там бачить? — відмахнулася Тамара Степанівна. — Головне, що тепло і безкоштовно. А футболки зашиєш, вдома бігатимуть.

— Я не хочу, щоб вони бігали в дірках.

— Ти занадто багато хочеш, люба. Ми так все життя жили, і Ігоря я виростила людиною. Гроші треба берегти, а не на ганчір’я витрачати.

Того вечора Ігор вимкнув світло у всій квартирі о дев’ятій вечора.

— Тариф нічний ще не почався, а ви всі лампи повмикали, — бурчав він. — Телевізор теж вимикай, дітям шкідливо, а електрика дорога.

Ірина лежала в темряві. Вона чула, як скрипить старе ліжко — вони не купували нове, бо «це ще міцне, тільки пружини трохи просіли». Вона чула дихання синів із кутка кімнати. Вони спали на розкладному дивані, який залишився ще від бабусі Ігоря.

Вона зрозуміла, що більше не може дихати в цьому домі. Кожна річ тут була пам’ятником економії. Кожна розмова зводилася до вартості кіловата чи кубометра води.

Збори були короткими. Ірина чекала, поки Ігор піде на роботу, а Тамара Степанівна — на пошту за пенсією. Вона кинула в сумки тільки найнеобхідніше.

Коли вона виходила з під’їзду з двома хлопчиками за руки, її зупинив сусід.

— Переїжджаєте? — запитав він.

— Назавжди, — коротко відповіла Ірина.

Перші дні в мами були дивними. Ірина постійно здригалася, коли бачила, як Надія Петрівна наливає повну ванну води для онуків.

— Мамо, це ж дорого, — автоматично виривалося в неї.

— Це просто вода, Іро. Дітям треба помитися і погратися. Не рахуй кожну краплю.

А потім був цей випадок із печивом.

Надія Петрівна витерла сльози краєм фартуха і рішуче витягла пачку з шафки.

Вона висипала все печиво у велику керамічну вазу і поставила її в центрі столу.

— Хай стоїть тут, — сказала вона. — Завжди. Коли захочуть — тоді й візьмуть. І ніхто не буде рахувати, скільки вони з’їли.

Ірина сіла на стілець. Їй здавалося, що в неї з плечей зняли важкий рюкзак, набитий камінням.

Через два тижні приїхав Ігор. Він не заходив у квартиру, стояв на порозі.

— Іро, ну що ти затіяла? Це ж несерйозно. Повертайся. Мама каже, що ти просто перевтомилася.

— Я не повернуся, Ігорю.

— Чому? Ми вже майже назбирали на квартиру. Ще якихось п’ять-шість років — і була б своя квартира.

— П’ять-шість років на половині котлети? — Ірина спокійно дивилася на нього. —

Мої діти зараз їдять цілу. І в них нові шкарпетки. Кожного дня — чисті й цілі.

— Це марнотратство, — скривився він. — Ти просто не вмієш жити. Ти все спустиш за місяць.

— Можливо. Але я буду жити, а не рахувати копійки в темряві.

— А як же сім’я? — запитав він, поглядаючи на її новий халат. — Ти купила нову річ? Навіщо? У тебе ж був той синій, ще цілком пристойний.

— Той синій був ще з пологового

— І що? Він виконував свою функцію.

Ірина зрозуміла, що вони говорять різними мовами. Між ними була прірва, яку не засипати ніякими грошима.

— Іди, Ігорю. На розлучення я подам сама.

Вона зачинила двері. Зайшла в кімнату, де сини гралися новими машинками.

Вони не ховали їх під ліжко, не боялися, що батько скаже «треба було купити одну на двох».

Вона підійшла до столу, взяла вівсяне печиво і повільно відкусила шматочок. А далі з’їла все сама.

Минув місяць. Ірина знайшла додаткову роботу. Було важко, вечорами боліла спина, а ноги наливалися важкістю. Але кожного разу, повертаючись додому, вона заходила в магазин.

Вона купувала фрукти, йогурти, свіжий хліб. Вона вчилася не дивитися на цінник як на вирок.

— Мамо, а можна ще банана? — запитав Денис, заглядаючи в пакет.

— Можна, синку. Беріть обидва.

Вона бачила, як Надія Петрівна спостерігає за нею. Мама більше не плакала, але в її очах все ще була ця тиха печаль.

— Знаєш, — сказала Ірина одного вечора, коли діти вже спали. — Я сьогодні впіймала себе на тому, що хотіла вимити одноразовий пакет.

— І що зробила? — запитала Надія Петрівна.

— Викинула. Просто зім’яла і кинула у відро. І знаєш, мені стало так легко.

Вони сиділи на кухні, горіло світло — яскраве, тепле. На плиті закипав чайник. Ірина налила собі повну чашку чаю, поклала дві ложки цукру і не рахувала, скільки це коштує.

Вона знала, що попереду ще багато роботи. Треба буде думати про школу, про одяг на зиму, про те, як розподілити бюджет без фанатизму, але й без злиднів.

Але це був її вибір.

Коли вона лягала спати, ліжко під нею було м’яким. Воно не скрипіло. У кімнаті пахло свіжою постіллю, а не старими речами з антресолей.

Ірина заплющила очі і солодко заснула без думок про економію.