Сумка з продуктами гучно гепнулася об кахель. Я навіть не спробувала підхопити її – не було сил. Друга сумка, важка, наче набита камінням, впала слідом. Я відкинула волосся, яке прилипло до обличчя, і втупилася в кухню. Цей безлад став для мене щоденною картиною.

Раковина була забита брудними тарілками. На столі, який мав би бути робочою зоною, лежали купи крихт та залишки Вікторового перекусу. У моїх грудях заклекотало.

– Вікторе! – Я не кричала, але мій голос був натягнутою до краю пружиною. Він, звісно, сидів у вітальні, захоплений черговим футбольним матчем. – Вікторе, ти бачиш це?!

У відповідь – лише ліниве «гмм» і характерний хрускіт чіпсів.

Я рішуче зайшла у вітальню. Я не була просто втомленою менеджеркою після довгого дня – я була роздратованою жінкою, яка відчуває, що її ігнорують.

– Може, нам варто знову переїхати до твоєї мами? Як ти вважаєш? – кинула я, не чекаючи його реакції. Я знала, що це зачепить його за живе. Я одразу попрямувала до спортивної сумки, що стояла у кутку.

Він нарешті відірвав погляд від екрана.

– Марто, навіщо ці розмови? Я ж дивлюся матч. Все приберу. Пізніше. Я ж обіцяв.

– «Пізніше»? Для нас «пізніше» – це магічне слово, що означає «ніколи»! – Я вказала на сумку. – Гаразд. Якщо ти не готовий бути партнером і підтримувати елементарну чистоту, ми переїжджаємо. Але цього разу не до моїх батьків, де тісно. Ми їдемо до Світлани Іванівни.

Віктор ошелешено зіскочив з дивана. Він помітив, що я дійсно кидаю у сумку речі.

– Що ти робиш?! Це серйозно? Марто, це… це шантаж!

– Це не шантаж, любий, – я знизала плечима, намагаючись зберегти спокій, хоч моє серце калатало. – Це просто пошук чистих рушників і полагодженого крана. І, здається, я можу знайти це лише під чуйним керівництвом твоєї матері. Ми їдемо.

Наше кохання спалахнуло два роки тому. Хоча я працюю менеджером і моя професія далека від кулінарії, готувати – це моя пристрасть. Це моє хобі, моя арттерапія. Я люблю чаклувати на кухні, і кожен борщ, кожен пиріг, який я готую, – це моя мовчазна мова любові. Я не професіонал, але, судячи з Вікторових порцій, я досягла успіху.

Віктор, мій фахівець із логістики, швидко звик до цього «гастрономічного раю».

Він часто згадував свого брата, Сергія, чия дружина Олена була успішним фінансистом, але відверто зневажала кухню.

– Я живу на якійсь сухому пайку, – стогнав Сергій Віктору по телефону. – Олена замовляє щось веганське, а мені залишається або її трава, або мої пересмажені напівфабрикати.

– І що ти? Сам не можеш? – запитував Віктор, відкушуючи мою ситну лазанью.

– Можу, але це не чоловіча робота. Пам’ятай, Вікторе: їжа – це хребет стосунків! Добре, що ти знайшов Марту, яка годує, а не ту, що лише салати їсть!

Я не сумніваюся, що Віктор покохав мене не лише за їжу, але слова брата створили у його свідомості чіткий шаблон: у Марти смачно, отже, вона щаслива і задоволена. Він витягнув щасливий квиток.

Наше життя перетворилося на його ідеальний сценарій: робота, ситна вечеря, диван. А навіщо йому напружуватися? Я все робила сама.

– Марто, ти чарівниця! Ти кулінарна богиня! – він млосно зітхав, погладжуючи свій живіт після чергової трапези.

– Любий, я теж тебе люблю, – відповідала я, прибираючи. – А ти не подивишся кран у ванній? Він вже тиждень крапає.

– Зараз? Ох, ні. Дай мені відійти. Я ж ледве дихаю, це через твою надзвичайну майстерність! Це просто кара.

– Карою буде рахунок за воду, Вікторе, – бурчала я. – Чому ти не можеш зупинитися?

– Тому що в тебе секретний інгредієнт! У тебе є кнопка «стоп», а мені її не встановили.

Кран продовжував крапати. Чайник вимикався, полиця хиталася, пил накопичувався. Віктор був «втомлений» і переходив з дивана за монітор.

– Скільки можна, Вікторе?! Ти від чого втомився? Я працюю, готую, прибираю, перу! А ти – нічого!

– Я… я втомився від того, що ти стільки робиш! Я ж твоя половинка! – Він намагався перевести все на жарт, але його вираз обличчя був надто винним.

Я зітхала. Ми ледь зводили кінці з кінцями. Але найболючіше було те, що він більше не бачив мене. Він бачив лише свої тарілки і свої розваги.

Через пів року, як грім серед ясного неба, Віктор прийшов додому з сяючим обличчям.

– Я звільнився! Сьогодні був мій останній день! Я пішов! – він кинув піджак, як переможець.

У мене мало не випала з рук лопатка для соусу.

– Що?! Ти навіть не сказав мені, що шукаєш нову роботу!

– Я знав, що ти будеш відмовляти, Марто! Я ненавидів ту роботу, вона робила мене нещасним. Тепер я знайду щось краще! Більше грошей, кращі перспективи. Це ризик, але ми заживемо, як люди!

– Ми завтра повинні платити за оренду! Ти знаєш, скільки я заробляю!

– Ти заплатиш. А я за два тижні знайду нове місце, і ми тобі все повернемо! Повір у мене, кохана! – Він спробував мене обійняти, але я відштовхнула його.

– Я хочу вірити, але я хочу стабільності! Треба було спочатку забезпечити собі приземлення, а потім здійснювати стрибок!

«Два тижні» перетворилися на два місяці. Наші заощадження розтанули, як сніг. Мені довелося вперше в житті позичати велику суму у моїх батьків, і мені було неймовірно соромно.

Саме тоді зателефонувала Світлана Іванівна. Я розповіла їй про наші фінансові труднощі, бо вже не могла тримати це в собі.

– Дівчинко, припиніть мучитися. Переїжджайте до мене. У мене зайва кімната, а мені буде веселіше. Коли Віктор знайде гарну роботу, і ви зберете на своє житло, тоді й з’їдете.

– Ох, Світлано Іванівно, я вам така вдячна! – Я зітхнула з полегшенням. Це був єдиний вихід. Я боялася, що вона почне жаліти сина, але це все ж краще, ніж жити в постійному стресі. Я навіть не підозрювала, наскільки радикально цей переїзд змінить мого чоловіка.

Я була готова до будь-якої драми, але не до того, що відбулося. У будинку Світлани Іванівни Віктор забув про своє королівське місце на дивані. Він забув, що таке комп’ютер, телевізор, і навіть телефон мати постійно носила з собою, віддаючи його сину лише для дзвінків.

Він став «майстром на всі руки», чи то пак, «Віктором-у-навчальному-процесі».

– Вікторе, у ванній мийка ледве пропускає, – заявила Світлана Іванівна першого ж вечора. – Прийшов з роботи? О, ні, ти ж не працюєш. Чудово! Тоді це твоє перше завдання. Що ти сидиш?

Віктор зітхнув так важко, що я ледь не розсміялася, але покірно поплентався у ванну. За тиждень було полагоджено кран, прикручено нову полицю у коридорі і навіть налагоджено наш старий чайник.

– Втомився?! – щиро дивувалася свекруха, коли Віктор впав на ліжко, ледь пересуваючи ноги. – Від чого? Ти ж цілий день вдома! Ми з Мартою прийшли після роботи. Де вечеря?

Ось тут я просто застигла. Я навіть не встигла зібратися з думками, щоб почати готувати.

– Швиденько на кухню! Звари хоч вареників, ми щойно купили, я ніби відчувала, – командувала Світлана Іванівна. Потім обернулася до нього: – Ти шукаєш роботу?

– Ну… цей…

– Не «цей»! Відповідай чітко!

– Мамо, ну чому ти така?! – Віктор образився, як дитина.

– Що «я»? Що «я»? – обурилася вона, а потім її голос став напрочуд тихим, але рішучим. – Як тебе тільки Марта терпить? Присягаюся, її терпіння не безкінечне. Ану бігом на кухню! А від завтрашнього дня ти мені детально звітуєш про результати пошуку. Куди дзвонив, куди ходив, і що тобі відповіли! Зрозумів?!

– Зрозумів, зрозумів, – пробурмотів Віктор, зникаючи на кухні. – Зовсім життя немає…

Я відчула неймовірне полегшення. У будинку свекрухи я перестала готувати. Світлана Іванівна одразу заявила: «Обов’язки мають бути раціонально розподілені. Віктор не працює і вдома? Отже, він готує, він підтримує чистоту».

– Ох, братику, – бубонів собі під ніс Віктор, розминаючи картоплю на пюре і кидаючи на мене винуваті погляди. – От і я на твоєму місці! Рідна мати! Хто б міг подумати, що вона така! Дарма ми сюди переїхали, дарма…

Під таким інтенсивним керівництвом робота знайшлася напрочуд швидко. Віктор летів додому на крилах, щоб повідомити цю радісну новину.

Але це не звільнило його від домашньої роботи. Свекруха просто оголосила нове правило: оскільки ми тепер працюємо всі троє, обов’язки з прибирання та приготування розподіляються порівну. Чесно.

– Ми ж тепер усі працюємо, Вікторе. Чому ми повинні тебе, здорового чоловіка, обслуговувати? – її логіка була бездоганна.

Віктор знову забув про свій диванний рай.

– Мамо, ми, напевно, переїжджаємо, – оголосив Віктор за два місяці. – Навіщо тобі заважати? Гроші в нас є, будемо винаймати квартиру.

– Може, ми якраз назбирали б на перший внесок, живучи тут? – несміливо сказала я, кинувши погляд на Світлану Іванівну.

Мені справді було добре. Свекруха керувала всім ефективно. Вона контролювала закупівлю продуктів, знала всі знижки та магазини, навіть сама їздила, щоб не переплачувати. Ділова жінка. Я нею захоплювалася і бачила: тут ми швидко зберемо потрібну суму.

– Ні, Марто! Мені незручно перед мамою. Їй треба відпочити після роботи, а тут ми… – Віктор посміхнувся мені, але я бачила в його очах лише бажання втекти від суворого режиму.

Ми знову почали винаймати житло. Перший тиждень Віктор, за інерцією, ще щось робив: мив посуд, викидав сміття. Але потім усе пішло по-старому.

– Вікторе, я ж просила тебе почистити унітаз! Це так складно? Я не встигаю: готую, прибираю, працюю. Твоя мама хоч продукти привозила, а я ще й по магазинах бігаю.

– Почищу. Обов’язково почищу, Марто, ось тільки трохи відпочину, – незворушно відповідає він, приклеєний до монітора.

– Знову втомився? – Я примружилася. – Може, поїдемо до мами? Назад?

– Ну, що ти прямо так одразу! – обурився він і неохоче поплентався у ванну за мийним засобом.

Але поїхати назад довелося.

Я була вдячна Світлані Іванівні за те, що вона не почала нас критикувати за друге «повернення блудного сина». Мені було соромно. Я доросла жінка, а поводжуся, як дитина, яка не може впоратися зі своїм чоловіком.

Але що робити? Ми не планували дитину, але так сталося.

Що робити з Віктором? На роботі знову почалися проблеми, скоротили зарплату, і треба було шукати щось інше, збирати гроші на малюка. А він знову зовсім не ворушився.

Свекруха знову «включилася». Віктор терміново знайшов нову, досить пристойну роботу. Він знову активно допомагав по господарству, а я важко переносила термін. Світлана Іванівна дбала про мене і підганяла сина робити ще більше.
Віктор терпів.

– Ти чоловік, – казала йому мати. – Тобі потрібна відповідальність за дружину, за дитину, яка буде. Час дорослішати, синку. Хто, як не ти? Подумай про це.

– Живіть поки що в мене, – заявила якось Світлана Іванівна. – Нема чого з немовлям по орендованих квартирах мотатися. А потім якраз назбираєте на своє житло і переїдете, якщо захочете.

Я подивилася на свекруху з вдячністю. У її домі я відчувала спокій за своє майбутнє і майбутнє нашої дитини. З такою мамою нам не страшні жодні труднощі!