Марина поставила перед подругою глибоку миску з теплими сирниками й сіла навпроти.

– То що ж трапилося? – спитала вона з легким занепокоєнням. – Ти ще по телефону звучала так, ніби настав кінець світу?

Оля, яка сиділа напроти, витерла долонею очі. Вона була втомлена так, наче щойно повернулася не з дороги, а з кількаденного походу в гори.

– Ти навіть не уявляєш… – нарешті видихнула Оля. – Такого зі мною ще ніколи не було. І, думаю, більше не буде. Я собі дала слово.

Вона взяла чашку чаю, зробила маленький ковток і поставила її на стіл.

– Почну з самого початку, – сказала вона нарешті. – Бо інакше ти не повіриш.

Марина схрестила руки й уважно слухала.

Оля познайомилася з Ігорем пів року тому. На той час вона працювала в районній бібліотеці, час від часу вела дитячі гуртки й була переконана, що після довгої самотності їй уже навряд чи судилося почути від когось слова справжнього захоплення. Але все змінилося після випадкового знайомства на ярмарку. Ігор підійшов до її прилавка, де вона продавала хенд-мейд закладки для книг, і довго розпитував про її роботу, про те, що вона любить читати, а потім сказав:

– У вас дуже тепла усмішка.

Після цього вони почали спілкуватися. Спочатку переписка, потім дзвінки, відеорозмови. Ігор жив у селі за район від міста, де мешкала Оля. Він був господарем старого, але охайно доглянутого будинку, працював на місцевій фермі. У нього був спокійний голос, уважні запитання й ота м’яка доброзичливість, якої Олі так бракувало.

І ось тиждень тому він запропонував їй приїхати. Не назавжди, звісно, але приїхати, пожити кілька днів, подивитися на його дім, познайомитися з побутом. Він говорив про це легко:

– Олю, ти сама зрозумієш, чи хочеш такого життя. Я не кваплю. Просто приїдь. Я зустріну тебе на автостанції.

Вона довго думала. Але врешті-решт зважилася. Зібрала валізу, вибрала найкрасивішу сукню, зелену, яка підкреслювала її очі. Оплатила таксі, щоб доїхати до районного центру, де мав зупинитися автобус.

Все йшло чудово. Принаймні так їй здавалося.

Коли Оля вийшла з автобуса, вона одразу почала шукати Ігоря поглядом. Але його не було. Вона передзвонила.

Телефон був вимкнений. Вона написала – жодної відповіді.

– Я ще думала, може, затримався, – розповідала вона Марині. – Стояла там хвилин двадцять. Потім сорок. Потім годину. Тоді вже почали минати автобуси, один за одним. А він не прийшов.

Вона чекала. Потім ще чекала. Минуло більше трьох годин.

Поруч стояла її велика валіза із яскравою стрічкою. Коли вона тягнула її з дому, то здавалося, що вона легка, але тепер вона перетворилася на кошмар, адже через розбиту дорогу два коліщата просто відламалися.

– Дивись, – Оля показала Марині червоні сліди від ручки валізи на долоні. – Я думала, що ця ручка вріже шкіру. Я не можу передати, наскільки важко її було тягнути. Але я все одно вирішила прийти до нього.

– Пішки? – здивувалася Марина.

– Та чого пішки. Розпитала, який автобус туди їде і сіла в нього. Я просто сказала собі: якщо вже я сюди приїхала, то хочу зрозуміти, що сталося. Чому він не відповідає. Хотіла глянути йому в очі.

Вона дісталася до будинку Ігоря не без пригод, бо приходилося випитувати де живе такий-то, а всім було цікаво, хто ж вона така. Нарешті вона дійшла до його дому, але ворота були замкнені. Ні світла, ні звуку, ні найменшого натяку на присутність господаря.

Вона стукала. Потім зателефонувала ще раз. Писала. Але нічого.

Сусідка з двору навпроти вийшла набрати води й сказала:

– А Ігор зранку кудись поїхав. Казав, що вернеться пізніше. Але я його не бачила ні вдень, ні зараз.

Оля стояла перед тим будинком, тримаючи в руках ту валізу, і розуміла, що сили її покинули, разом з рішучістю.

– Я відчула таке розчарування… – сказала вона, ковтаючи слова. – Але не могла вже залишитися там.

А далі виявилося, що автобуси з села вже не ходять, а тільки з сусіднього. Вона вирішила дійти до його села пішки.

Дорога ґрунтова, а після нічного дощу місцями перетворилася на кашу. Оля йшла, обережно переступаючи калюжі, але інколи все ж потрапляла ногою в мокрий бруд.

– Я натерла ноги, – продовжувала Оля. – А зелену сукню водою обплескало так, що вона висіла на мені важким мокрим шматком тканини.

А валіза… Вона котилася рівно два метри, а потім знову падала на бік.

Оля зупинялася, піднімала, тягла далі. На одній з ділянок дороги вона навіть хотіла покинути ту валізу просто посеред дороги.

– Але в ній були всі мої речі.

Марина уважно слухала, міцно стискаючи в долоні чашку чаю.

– І що було далі?

Оля продовжила.

– Я йшла, – сказала Оля тихо. – Просто йшла. Я вже не думала ні про що. Ноги пекли. Плечі тягнуло від ваги валізи. Але нарешті я опинилася на зупинці і звідти доїхала до райцентру, а потім до тебе.

Запала тиша.

– Маринко, я більше нікому не повірю, – тихо сказала вона, відкинувшись на спинку стільця. – Нікому. Я не розумію, як так. Він кликав мене до себе, говорив зі мною щодня. І раптом – тиша. Ні пояснень, ні вибачень. Просто нічого.

Марина на мить замовкла. Вона розуміла, що подруга не перебільшує. Якщо Оля так переживала, значить, справді віддала цьому чоловікові частинку свого серця.

– Ти втомилася. Ти голодна. Ти засмучена, – спокійно сказала Марина. – І зараз будь-хто на твоєму місці думав би так само. Але не роби різких висновків зараз. Варто виспатися, пройти це все подумки, відпустити втому.

– Ні, – похитала головою Оля. – Я більше не хочу вірити словам. Тільки вчинкам.

Марина обережно взяла її за руку.

– Це правильно. Але не можна відразу закривати серце. Життя інколи має дивну логіку. Іноді люди з тих чи інших причин зникають… а тоді раптом повертаються з поясненням. Питання не в тому, що з ним сталося, а в тому, чи тобі це потрібно.

Оля задумалася.

– Його телефон досі вимкнений, – сказала вона. – І якщо чесно, я вже й не хочу знати причин.

– Зараз – ні. Завтра – може, так. Просто дозволь собі перевести подих.

Оля нахилилася вперед і закрила обличчя долонями.

– Маринко, я думала, що це буде моє нове життя. Я справді думала…

– Може, воно ще буде, – тихо відповіла Марина. – Але, можливо, не з ним.

Оля лишалася ночувати в Марини, не хотіла лишатися сама в порожній квартирі. Марина приготувала їй ванну, дала теплий халат, постелила постіль. Оля пішла відпочивати, а Марина ще трохи сиділа на кухні, думаючи.

Десь за північ Оля нарешті заснула.

Але зранку її розбудив дзвінок на телефоні.

Вона піднялася, боячись навіть подивитися на екран. Але все ж подивилася.

Це був невідомий номер.

Кілька секунд вона дивилася на екран. Телефон дзвонив. Марина в іншій кімнаті теж прокинулася й вийшла в коридор.

– Ти візьмеш? – спитала вона.

Оля зітхнула.

– Не знаю.

Телефон усе ще дзвонив.

Нарешті Оля натиснула кнопку.

– Алло…

Її обличчя напружилося, потім стало спокійнішим, а потім здивованим. Вона слухала, не перебиваючи, лише інколи стискаючи руки.

Коли вона закінчила розмову, Марина запитала:

– Ну? Що він сказав?

Оля опустила телефон і відповіла тихо:

– Каже, що стався форс-мажор. Що він не спеціально. Що хотів мені сказати, але зв’язку не було. І зараз хоче приїхати сюди, щоб усе пояснити.

Марина сіла поруч.

– Ти йому віриш?

Оля довго мовчала. Дуже довго.

– Не знаю, – сказала вона врешті. – Але я більше не поїду першою. Якщо хоче поговорити – нехай сам приїде. А я просто подивлюся, як він тепер поводитиметься.

Марина кивнула.

– Це мудре рішення.

Оля видихнула.

Ігор прийшов з квітами, дуже перепрошував казав, що ніколи б не повірив, що таке може статися з таким досвідченим чоловіком, як він. Він приїхав в райцентр за кілька годин до зустрічі з Олею, дуже хвилювався і не мав ріски в роті. Коли ж почув, як бурчить його живіт, то подумав, що не гоже аби такі звуки чула кохана.

– Я купив пиріжок, – червонів він, – А далі, як в тумані, то темно, то холодно. Пішов в туалет і телефон впав в унітаз. Не знаю, хто викликав швидку, але дуже вдячний тій людині. Поки прийшов до тями, то вирішив, що маю тобі подзвонити, але телефон мій поламаний. Медсестра дала подзвонити, от я й сказав все як є і дуже радий, що ти погодилася зустрітися. Я обіцяю, що такого більше не повториться.

– Не купуватимеш пиріжки?

– І це також.

Оля пече Ігорю пиріжки, працює в його селі в бібліотеці і дуже щаслива.