Ліля заштовхала важку сумку під сидіння. Вона сіла біля вікна, притиснувши долоні до холодного скла. Платформа за вікном хиталася в мареві ліхтарів, люди бігли повз, тягнучи картаті сумки.

Навпроти сіла пара. Вони сміялися, зачіпаючи одне одного плечима. Хлопець щось шепотів дівчині на вухо, вона відкидала голову, відкриваючи тонку шию. Потім з’явилася літня жінка. Вона важко дихала, тримаючись за стінку перегородки, і довго вмощувала свій згорток на край сидіння поряд із Лілею.

Провідник розніс постіль у цупких пакетах. Молодята відразу почали моститися. Ліля глянула на жінку поряд. Та розгублено крутила в руках простирадло, дивлячись на свою верхню полицю.

— Давайте мінятися, — сказала Ліля, підводячись. — Мені нагору простіше.

— Ой, дитинко… — жінка витерла чоло хусткою. — Я б і рада, та соромно. Квиток невістка брала. Каже, тільки такі лишилися. А я ж знаю, що обманює, аби я менше їздила. Минулого разу цілу ніч у проході просиділа, ніхто не пустив.

— Нічого. Я допоможу постелити.

Ліля спритно заправила кути матраца, розправила ковдру. Потім сама піднялася наверх.

— А тобі не важко? — тихо запитала жінка знизу. — Ти ж… у положенні?

— Нормально, — коротко відповіла Ліля.

Заснути не виходило. Потяг ритмічно гупав на стиках рейок, а в голові крутилися кадри останніх місяців. Інститут, перші пари, холодний гуртожиток. І Віктор. Вони вчилися в одній школі, він завжди був «своїм хлопцем», трохи нахабним, але веселим. Коли зустрів її в холі гуртожитку, зрадів так, ніби знайшов скарб.

— Лілю, виручай, — казав він щоразу, заходячи ввечері. — Дай конспект. А є щось поїсти? Мої передачу ще не передали.

Вона готувала на двох, ділилася останніми грошима. Коли сусідки їхали додому, Віктор лишався в неї. А потім, коли тест показав дві смужки, він просто перестав брати слухавку. За тиждень у деканаті сказали, що він забрав документи «за сімейними обставинами».

У гуртожитку почали коситися, комендантка натякнула, що з дитиною тут не місце. Ліля взяла академвідпустку. Тепер вона їхала додому, не знаючи, чи відчинить їй мати двері.

Зранку вона спустилася вниз. Очі пекли від безсоння. Сусідка вже сиділа з горнятком води.

— Плакала вночі? — запитала жінка. — Не треба тобі зараз. Додому їдеш?

— Додому, — зітхнула Ліля. — Тільки не знаю, чи чекають.

— Всяке буває, — жінка дістала клаптик паперу з сумки і щось швидко написала. — Ось, візьми. Це моя адреса. Живу сама в сусідньому районі. До сина їздила, та там невістка… коротше, не вжилися ми. Якщо зовсім туго буде — приїжджай. Мене Марія Степанівна звати.

— Дякую, — Ліля сховала папірець у кишеню куртки.

Рідне селище зустріло сірим небом. Мати побачила доньку на порозі й заціпила зубами губу. Вітчим, Степан, якраз чистив чоботи в сінях. Він мовчки відсунувся, даючи Лілі пройти.

— Ну що, привезла? — замість привітання кинула мати. — Довчилася?

— Так вийшло, мамо.

— Вийшло в неї! — мати заходила по кухні, з силою ставлячи тарілки. — Ганьба на все село. Хто батько? Той Віктор, що на сусідній вулиці жив? Ну, зараз я його батьків підніму. Пішли!

— Мам, не треба… Його там немає.

— А я кажу — пішли! Хай бачать, кого виростили!

Степан випростався, відклав щітку і важко глянув на дружину.

— Сядь, Надіє.

— Що? — мати зупинилася.

— Кажу — сядь. Людина з дороги. Дай їй поїсти, хай полежить. Потім будеш кричати.

— Ти ще мені вказувати будеш? Це моя дочка!

— Твоя. Тому й веди себе як мати, а не як наглядач. Лілю, йди в кімнату, перевдягнися.

Ліля вдячно кивнула і швидко пішла до себе. Старий кіт Васька застрибнув на ліжко і почав гучно мурчати, втикаючись мокрим носом у її долоню. Вона заснула миттєво, вперше за довгий час відчувши себе вдома.

Вночі її розбудили голоси за тонкою перегородкою.

— Ти її занадто жалієш, Степане, — шипіла мати. — Теж мені, захисник знайшовся. Побачиш, вона нам ще на голову сяде.

— Перестань так казати. Вона дитина ще.

— Дитина? Дитина в інституті вчиться, а не черево нагулює. Якщо тобі так подобається — няньчися сам. А я не хочу, щоб сусіди пальцями тикали. Нехай іде до Вікторових батьків, хай там живе.

— Надю, ти при тямі? Куди вона піде вночі?

— Куди хоче! Я не залізна!

Ліля сіла на ліжку. Серце калатало в горлі. Вона намацала в кишені папірець, який дала жінка в поїзді. Сусіднє село, Зарічне. Це недалеко, годинна поїздка автобусом.

Вона зібрала речі в ту саму сумку. Намагалася не шуміти. Вийшла через задні двері, коли на небі тільки-тільки почало сіріти. Ранковий автобус був напівпорожнім. Водій мовчки взяв гроші, навіть не глянувши на пасажирку.

Будинок Марії Степанівни знайшовся швидко — за синім парканом, обсаджений густим бузком. Жінка сиділа на ґанку, чистила картоплю. Побачивши Лілю, вона навіть не здивувалася.

— Заходь. Правий бік будинку вільний. Там кімната, ліжко хороше. Тільки пил витреш, бо я вже не нахиляюся.

— Дякую. Я допоможу з усім.

— Звісно допоможеш, але відпочинь спочатку.

Минув місяць. Марія Степанівна допомогла Лілі влаштуватися прибиральницею в місцеву амбулаторію. Робота була неважка, а головне — ніхто не ставив зайвих питань. Мати подзвонила один раз, коли зрозуміла, що донька не повернеться.

— Знайшла де жити — то й живи. Мені легше, — сказала вона і кинула слухавку. Ліля після тієї розмови довго сиділа в садку, дивлячись на пожовкле листя.

Коли живіт став зовсім важким, до Марії Степанівни приїхав син. Ліля в цей час саме розвішувала білизну в дворі. До хвіртки під’їхав чорний автомобіль. Вийшов чоловік у дорогому пальті, з роздратованим виразом обличчя.

— Мамо, це ще що за новини? — запитав він, навіть не зайшовши в дім. — Це хто в нас у дворі господарює?

— Це Ліля, моя далека родичка, — спокійно відповіла стара, виходячи на поріг. — Допомагає мені.

— Родичка? Звідки? — він підозріло глянув на Лілю. — Слухай, мамо, досить. Ти тут збираєш казна-кого. Тетяна вже знайшла покупців на будинок. Переїдеш до нас, там у квартирі місця вистачить.

— Твоя Тетяна мені квиток на поїзд купила в один кінець, — відрізала мати. — Забудь про продаж. Будинок мій.

— Вона хотіла як краще! — вигукнув син. — Ти тут одна пропадеш.

— Я не одна. Ліля зі мною. Йди в хату, чай питимеш, чи знову поспішаєш?

Син посидів пів години, нервово поглядаючи на годинник, і поїхав. Ліля бачила, як Марія Степанівна потім довго сиділа біля вікна, не запалюючи світла.

Донька з’явилася в грудні. Назвали Марічкою. Марія Степанівна сама кутала малу в теплу хустку, коли вони поверталися з пологового.

— Тепер у нас повна хата людей, — примовляла вона.

Через місяць, якраз у неділю, до воріт під’їхала стара «Лада». Ліля побачила Степана. Він виходив з машини повільно, тримаючи в руках якийсь пакунок.

— Пустиш гостя? — запитав він, заходячи в кухню.

— Заходьте.

— Ого, яка козацька дочка, — він глянув на малу в колисці. — А в мене для тебе новина. Вийди на вулицю, там у машині сюрприз.

— Який сюрприз?

— Йди, йди. Я з малою посиджу. Маріє Степанівно, покажете, де тут у вас окропу взяти?

Ліля вийшла на подвір’я. Біля машини стояв Віктор. Він змарнів, а погляд став зовсім іншим — не тим легковажним, як раніше.

— Лілю… — він зробив крок назустріч.

— Ти як тут?

— Степан знайшов. Я в місто виїхав, на будівництво влаштувався. Думав, зароблю — тоді приїду. Злякався спочатку, як дізнався про все. Дурний був. А Степан приїхав прямо на об’єкт, за комір вивів.

— І що тепер?

— Я квартиру зняв. Робота є. Лілю, я не прошу відразу пробачити. Але дай спробувати. Степан каже, дім допоможе поставити тут, у селі, якщо захочеш. Батько мій теж… соромиться, але згоден помагати.

Ліля мовчала. Вона дивилася на свої руки, потім на вікно хати, де Марія Степанівна і Степан про щось спокійно розмовляли.

— Заходь у хату, — нарешті сказала вона. — Дитина спить, не галасуй тільки.

Весілля було тихим, восени. Мати Лілі не прийшла, сказала, що ще не готова «дивитися людям в очі», але Степан був за двох.

Віктор справді змінився. Працював з ранку до ночі, дочку з рук не випускав. Марія Степанівна стала для них справжньою бабусею, поки рідна мати вважає, що донька її ославила на все село. Але хіба це так?