Телефонний дзвінок застав Юлію якраз у той момент, коли вона намагалася одночасно тримати слухавку плечем, допивати холодну каву і клацати мишкою, закриваючи звіти за квартал. На екрані висвітилося «Мама».

— Алло, Юльцю, ти жива там? — голос матері звучав енергійно, з тими особливими нотками, які зазвичай передували якомусь проханню. — Два тижні ні чутки, ні вістки. Ми вже з батьком думали розшук оголошувати.

— Мам, ну який розшук, — зітхнула Юлія, нарешті відставивши порожнє горня. — Робота, завали, ти ж знаєш. Як ви там? Щось сталося?

— Сталося, доню, ще й як сталося. Слухай, у мене до тебе ділова розмова, серйозна. Не по телефону. Ти зможеш сьогодні ввечері заскочити? Якраз і повечеряємо нормально, бо я впевнена, що ти там на одних йогуртах сидиш.

Юлія глянула на годинник. Вечір п’ятниці обіцяв бути, як завжди, нудним — порожня квартира, серіал, який вона вже починала тричі й щоразу засинала на середині першої серії. Поїздка до батьків виглядала хоч і передбачуваною, але принаймні ситною.

— Добре, приїду. Тільки не раніше сьомої, треба ще дещо доробити. Готуйте щось таке, від чого в мене паморочитиметься голова, бо я справді сьогодні тільки снідала.

До батьківського будинку Юлія доїхала в сутінках. Вона була вдячна собі за те, що три роки тому все ж таки наважилася на кредит і купила машину. Тягнутися через пів міста в трамваї №3, який вічно деренчав так, ніби зараз розсиплеться, після робочого дня було б вище її сил.

Батьки жили на восьмому поверсі. Ліфт їхав довго, здригаючись на кожному поверсі, і Юлія мимоволі розглядала подряпини на дверях, які пам’ятала ще зі школи.

— О, з’явилася дитина! — батько відчинив двері ще до того, як вона встигла натиснути на дзвінок. — Заходь швидше, бо мати там уже п’яте коло навколо духовки нарізає.

З кухні справді долинав неймовірний аромат запеченої курки з часником та розмарином. Юлія скинула кросівки, чмокнула батька в колючу щоку і пройшла на кухню, де мати вже виставляла на стіл тарілки.

— Ну, розповідайте, що за таємні збори мільйонерів? — Юлія сіла за стіл, вдихаючи пару від гарячої картоплі. — Що у вас за діло до мене?

Мати сіла навпроти, витерла руки об фартух і перезирнулася з батьком.

— Коротше, доню, така справа. Мені на роботі запропонували дві путівки в санаторій. Гарячі. Знаєш, там соляні шахти, процедури всякі для спини, харчування повне. І головне — виїзд уже в понеділок вранці.

— Ого, — Юлія прожувала шматок курки. — Це ж круто! Нарешті відпочинете. Тато, ти теж радий?

Батько неохоче стенув плечима, розливаючи чай.

— Та я б краще на дачі порибалив, чесно кажучи. Але мати вчепилася — їдемо і все. Каже, що ми світу не бачили далі свого району.

— Та яке там «світу не бачили», просто треба хоч раз у житті не про картоплю думати, а про власні коліна, — перебила його мати. — Але є одна проблема, Юль. Котів ми з собою не потягнемо. Кекс і Шпунтик у дорозі просто збожеволіють, ти ж знаєш їхній характер.

Юлія одразу зрозуміла, до чого веде ця «ділова розмова».

— Ви хочете, щоб я на два тижні переїхала сюди?

— Ну, — мати зробила жалібний вираз обличчя, — ми подумали, що тобі тут буде навіть зручніше. Квартира велика, балкон засклений. Коти тебе знають, вони не будуть так стресувати. Ти ж усе одно сама живеш, ніхто тебе вдома не тримає. Будеш після роботи приїжджати, годувати їх, посидиш трохи… Вони ж сумуватимуть.

Юлія зітхнула. Перспектива жити два тижні в спальному районі, де до нормальної кав’ярні йти пів години, її не дуже тішила. Але батьки справді рідко кудись вибиралися.

— Гаразд, куди я подінуся. Приїду в неділю ввечері з речами. Але дивіться, якщо вони мені зупсують нове взуття, виставлятиму рахунок.

— Не зіпсують, вони в нас виховані, — засміявся батько. — Тільки Шпунтик може о четвертій ранку почати вимагати паштет, але ти йому просто тапком погрози, він розуміє.

У неділю ввечері Юлія перевезла невелику валізу і сумку з ноутбуком. Батьки вже поїхали на вокзал, залишивши на столі довгу інструкцію про те, скільки грамів корму давати кожному коту і як правильно провітрювати квартиру, щоб ці «хулігани» не вилетіли з восьмого поверху за голубами.

Перша ніч пройшла дивно. Тиша в батьківській квартирі була іншою, ніж у її орендованій студії. Тут кожен крок по паркету відгукувався скрипом, а холодильник «Дніпро» на кухні час від часу видавав звуки, схожі на зітхання старого діда. Коти спочатку поставилися до неї насторожено, але вже під ранок Юлія виявила, що Кекс спить у неї в ногах, а

Шпунтик намагається влаштуватися прямо на її голові.

У понеділок після роботи Юлія зрозуміла, що холодильник, який мама обіцяла залишити «повним під зав’язку», насправді містить лише пів банки огірків, три яйця і дивний шматочок сиру, який вже почав підсихати.

— Ну звісно, — буркнула вона собі під ніс, — «все залишила», тільки забула сказати, що все це треба з’їсти за один вечір.

Вона вирішила зайти в супермаркет, що був за рогом. Настрій був ніякий — на роботі клієнт знову змінив ТЗ в останній момент, голова гуділа від цифр, а на вулиці почав накрапати дрібний дощ.

Зайшовши в магазин, вона спочатку хотіла взяти кошик, але потім подумала: «Та що мені треба? Батон, молоко і, може, пачку масла». Але як це часто буває, вже через десять хвилин вона тримала в оберемку батон, пляшку кефіру, пакет з яблуками, коробку яєць і пачку замороженої суміші овочів. Йти назад до входу за кошиком було ліньки — черга на касах здавалася нескінченною, і вона вирішила, що донесе все в руках.

Проходячи повз відділ заморозки, вона затрималася. Її погляд зупинився на чоловікові, який стояв біля вітрини з пельменями та варениками. Він виглядав дуже зосередженим, ніби вибирав не вечерю на вечір, а як мінімум складну побутову техніку. Чоловік був приблизно її віку, може трохи старший, у добре відпрасованій сорочці, незважаючи на пізню годину, і злегка скуйовдженим волоссям.

«Вареники з картоплею… Чи з грибами? — подумала Юлія, спостерігаючи за ним. — Одразу видно — холостяк. Або розлучений. Моя колишня колега завжди казала: хочеш знайти вільного чоловіка — йди до морозильників з напівфабрикатами. Тільки вони можуть так довго вивчати склад тіста».

Вона мимоволі глянула на його руки. Обручки не було. Юлія сама не знала, чому це відмітила, але в тридцять років такі деталі впадають в око автоматично.

Вона вже майже пройшла повз, як раптом яйця в коробці зрадницьки ковзнули по гладкій поверхні кефіру. Юлія намагалася перехопити їх ліктем, але в цей момент батон випав прямо під ноги.

— От чорт, — прошипіла вона, намагаючись присісти, не впустивши все інше.

Але закон підлості спрацював бездоганно. Коли вона нахилилася за батоном, яблука висипалися з пакета і весело покотилися під стелажі, а коробка з яйцями гучно приземлилася на підлогу. На щастя, вона не розбилася, але виглядало це все максимально комічно.

— Вам допомогти чи ви все самі?— почула вона спокійний, злегка іронічний голос.

Юлія підняла голову. Це був той самий «цінитель вареників». Він уже стояв поруч і спокійно збирав її яблука у свій кошик.

— Я просто… я думала, що мені тільки батон треба, — виправдовувалася вона, відчуваючи, як обличчя починає паленіти. — Хто ж знав, що яблука такі непосидючі.

— У магазинах є така дивна штука, називається «кошик на колесах», — чоловік усміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися дрібні зморшки. — Дуже допомагає, коли хочеться купити весь відділ, а рук всього дві.

— Дуже дякую за лекцію з основ шопінгу, — буркнула Юлія, але яблука забрала.

— Та не ображайтеся. Я сам такий. Приходжу за сірниками — виходжу з повним возом і без сірників. Мене Денис звати, до речі.

— Юлія, — вона нарешті вирівнялася, тримаючи в руках врятовані продукти. — Дякую ще раз, Денисе. Ви мене врятували від ганьби на весь супермаркет.

— Та яка там ганьба. Ви б бачили, як я минулого тижня розсипав пачку рису. Оце було видовище — я його хвилин двадцять вигрібав з-під морозильника.

Вони разом підійшли до каси. Денис виклав свою єдину пачку вареників і пляшку мінералки.

— Скромна вечеря, — зауважила Юлія, киваючи на його покупки.

— Ну, я не великий майстер готувати для самого себе. Коли жив з дружиною, там були списки, перше, друге і компот. А зараз… вареники. Зварив п’ять хвилин — їси і спи.

Юлія усміхнулася. Вона розплатилася, швидко склала все в пакет і вийшла на вулицю. Денис затримався на касі, і вона не стала його чекати — дощ посилився, і їй хотілося якнайшвидше опинитися в теплій квартирі з котами.

Тиждень минав одноманітно. Робота — магазин — квартира батьків. Кекс і Шпунтик виявилися дуже вимогливими сусідами. Щовечора вони влаштовували «забіги по вертикалі», зносячи з полиць мамині статуетки, а потім приходили миритися, муркочучи прямо у вухо.

У п’ятницю Юлія почувалася зовсім виснаженою. Прибирання в батьківській квартирі було справою принциповою — вона знала, що мама обов’язково перевірить пальцем пил на шафі, коли повернеться. Вона одягла старі спортивні штани з витягнутими колінами, розтягнуту футболку з принтом якоїсь рок-групи, яку вже ніхто не пам’ятає, і зібрала волосся в неохайний пучок.

Вимивши підлогу в коридорі, вона виявила, що сміттєвий пакет уже заповнений до краю.

— Та що ж ви стільки їсте, — пробурчала вона котам, які сиділи поруч і спостерігали за шваброю.

Юлія підхопила пакет, накинула куртку прямо поверх футболки і вискочила на сходовий майданчик. Вона сподівалася, що в цей час — а була вже майже десята вечора — вона нікого не зустріне. Але як тільки вона натиснула кнопку виклику ліфта, двері сусідньої квартири відчинилися.

Звідти вийшов Денис. Він був у джинсах і светрі, виглядав так само охайно, як і в магазині.
Юлія завмерла. Їй хотілося провалитися крізь землю разом із цим дірявим пакетом сміття, з якого зрадницьки стирчав хвіст від оселедця.

— О, знову ви! — Денис щиро здивувався. — І знову без кошика, але з пакетом. Це у вас такий стиль?

— Я… я тут живу, — вичавила вона з себе, намагаючись заховати пакет за спину. — Ну, тобто тимчасово. У дев’яносто другій. А ви?

— А я в дев’яносто четвертій. Ми з вами сусіди через стінку, виходить. Дивно, що я раніше вас не бачив. Хоча я теж тільки місяць як сюди в’їхав після розлучення. Вирішив змінити обстановку, так би мовити.

Приїхав ліфт. Вони зайшли в тісну кабіну. Юлія притиснулася до стінки, намагаючись не дихати в бік Дениса — їй здавалося, що від неї пахне миючим засобом для підлоги.

— То ви за котами доглядаєте? — запитав він, киваючи на її втомлений вигляд. — Я чув, як там хтось тупотів вночі, ніби табун маленьких коней.

— Так, Кекс і Шпунтик. Вони не коти, вони коні.

— Співчуваю, — засміявся Денис. — У мене теж є одна така особа. Тома. Кішка. Я її підібрав кошеням, думав — Том. А потім виявилося, що Том потребує іншого імені. Тепер вона господиня мого життя.

Вони вийшли з під’їзду. Юлія швидко викинула сміття і попрямувала назад, відчуваючи себе максимально незграбною.

— Юлю! — гукнув він її вже біля дверей. — А ви чай п’єте? Ну, не в сенсі «взагалі», а зараз? У мене Тома трохи сумує, та і я, чесно кажучи, теж втомився від телевізора.

Юлія зупинилася. Вона глянула на свої штани, на брудні руки.

— Денисе, я виглядаю як людина, яка щойно змагалася в битві з пилососом і програла. Може, не сьогодні?

— Та годі вам. Я ж бачив вас у магазині з яблуками, що розлітаються, мене вже нічим не злякаєш. Заходьте через пів години, я якраз чайник поставлю. І котячих ласощів візьміть, якщо є…

Через сорок хвилин Юлія, вже в нормальному одязі та з вимитою головою, стояла перед дверима дев’яносто четвертої квартири. У руках вона тримала пачку печива, яку знайшла в засіках маминої шафи та котячий корм, бо до жінки треба йти з подарунками.

Вечір виявився зовсім не нудним. Денис виявився архітектором, який вмів розповідати смішні історії з роботи. Тома — розкішна триколірна кішка — спочатку пирхнула на Юлію, але почувши запах ласощів, змінила гнів на милість і дозволила себе почухати за вухом.

— Знаєш, Юль, — сказав Денис, розливаючи другу порцію чаю, — я коли тебе в магазині побачив, подумав: «Ось жінка, яка не боїться труднощів».

— Ага, і з яблуками по всій підлозі, — засміялася вона. — Це мій девіз по життю: створюємо проблеми, а потім героїчно їх вирішуємо.

— Головне, що ми їх вирішуємо разом, — він на мить затримав погляд на її очах, і Юлія вперше за довгий час відчула, що восьмий поверх — це зовсім не страшно і навіть дуже затишно.

Коли через тиждень повернулися батьки, вони застали Юлію не одну. Вона якраз стояла на кухні й ліпила вареники — справжні, з тонкого тіста, з вишнями. На підвіконні сиділи Кекс і Шпунтик, а поруч із ними абсолютно по-господарськи вмостилася Тома.

— Ого, — мати здивовано зупинилася на порозі. — Юля? Ти ліпиш вареники? Сама?

— Не сама, мамо. Знайомтеся, це наш сусід Денис. Він допомагає… ну, принаймні він не дає мені розсипати борошно по всій кухні.

Батько глянув на Дениса, потім на кішку, потім на доньку.

— Ну, — промовив він, знімаючи кашкет, — я так розумію, санаторій пішов на користь усім нам.

Юлія лише посміхнулася, подаючи Денису тарілку. Тепер у неї не було жодних сумнівів: іноді для того, щоб знайти щось важливе, треба просто бути у правильному місці.