День починався абсолютно буденно, поки на екрані телефона не заблимав комбінацією цифр невідомий номер. Я взагалі не люблю відповідати на такі виклики, бо за ними зазвичай слідує якась дурниця або чергова реклама, але чомусь палець сам сковзнув по зеленій кнопці.

– Слухаю, – мовила я, притискаючи слухавку до вуха й паралельно вимикаючи воду на кухні.

– Привіт, Насте. Це Марта, – пролунав голос, який я не чула вже кілька років, але впізнала б із тисячі.

Я заніміла з слухавкою в руці. В голові відразу все переплуталося, серце зробило неприємний поштовх кудись під ребра. Перепитала, бо спершу здалося, що мені просто причулося.

– Марта?

– Так. Мені треба з тобою зустрітися. Ти зможеш прийти сьогодні до кафе біля парку? Десь за годину.

Я була настільки вражена, що навіть не одразу зрозуміла, чого вона власне від мене хоче. Стояла посеред власної кухні, дивилася на стіну і намагалася опанувати себе.

– Насте, ти чуєш мене? Прийдеш? – повторила вона з дивною, невластивою їй квапливістю.

– Не знаю… Навіщо це мені? – нарешті вичавила я з себе.

– Будь ласка. Це важливо. Я чекатиму.

Я йти зовсім не хотіла. Усе всередині стискалося від самої думки про це. Хоч і минуло вже цілих сім років, а перед очима й далі стояла та наша остання зустріч. Тоді я поверталася з супермаркету, тягнула важкі пакети, була в якихось розтягнених спортивних штанях, із недбалим хвостом на голові, а вона вийшла з машини мого чоловіка – розкішна блондинка, впевнена, сяюча, у бездоганному пальті. Тоді Марта подивилася на мене з такою жалісною зверхністю, що мені хотілося провалитися крізь землю разом із тими купленими макаронами та картоплею.

Сперечатися з власними спогадами було важко, але доказувати собі, що я її не боюся, було ще гірше. Я повільно вдяглася, вибрала звичайну повсякденну кофту, джинси, зашнурувала кросівки й вийшла на вулицю. Дорогою до парку ноги здавалися ватяними, у роті пересохло. Я весь час питала себе, навіщо роблю це, але якась уперта цікавість і давня затаєна образа штовхали вперед.

Коли я зайшла в кафе, то спочатку навіть не помітила її серед нечисленних відвідувачів. За кутовим столиком біля вікна сиділа жінка. На ній була темна, непоказна хустина, що щільно закривала волосся, а обличчя здавалося абсолютно блідим, майже прозорим. Тільки коли вона підвела очі й слабо кивнула, я впізнала в цій виснаженій постаті колишню суперницю.

Я підійшла й мовчки сіла навпроти, не знімаючи куртки.

– Дякую, що прийшла, – тихо мовила Марта. Голос у неї був сухий, позбавлений того колишнього дзвінкого металу.

– Кажи, з чим прийшла. У мене небагато часу, – намагалася триматися впевнено, хоч пальці під столом стискалися в кулаки від напруги.

Марта склала руки перед собою. Вони в неї трохи тремтіли. Вона замовила чай, але навіть не торкалася чашки.

– Я сильно хвора, Насте, – випалила вона прямо, без жодних вступних слів чи реверансів. – Все зайшло надто далеко. Часу залишилося небагато.

Я застигла, чекаючи, що буде далі. Сподівалася почути що завгодно – прохання про прощення, якісь пояснення минулого, але те, що вона висловила далі, просто не вкладалося в голові.

– Вадим сам не впорається. І діти… У нас же двоє малих. Вони ще зовсім маленькі, їм потрібна мати. Я хочу, щоб ти повернулася до нього. Щоб приглянула за чоловіком і дітьми, коли мене не стане.

Я сиділа й дивилася на неї, відчуваючи, як усередині закипає гаряча, темна хвиля злості. Мені здалося, що це якийсь абсурдний сон.

– Що ти таке кажеш? – тихо, але різко запитала я. – Ти взагалі чуєш себе?

– Я знаю, як це звучить, – Марта важко зітхнула, на мить заплющивши очі. – Колись я вважала тебе надто м’якою. Думала, що ти просто безвольна, якщо так легко віддала мені Вадима, якщо не боролася за нього, не влаштовувала скандалів. Але тепер, через роки, я розумію… Ти просто була доброю людиною. Ти не хотіла завдавати йому неприємностей. І я знаю, що ти доглянеш дітей. Ти зможеш про них подбати так, як ніхто інший.

Мене аж пересмикнуло від цих слів. Жінка, яка колись зруйнувала моє життя, зараз сиділа переді мною і на повному серйозі розпоряджалася моєю долею, ніби я була якоюсь річчю чи найманою робітницею.

– Ти й далі думаєш, що я м’якосерда, раз мені таке пропонуєш, – процідила я крізь зуби, нахиляючись ближче до неї. – Ти дійсно вважаєш, що можна просто клацнути пальцями, і я побіжу доглядати за твоїм домашнім вогнищем? За чоловіком, який мене зрадив, і за дітьми, яких я не знаю?

– Я не пропоную це від розкоші, Насте, – її голос здригнувся, у куточках очей з’явилася сльоза, але вона швидко витерла її пальцем. – Я прошу про допомогу. Я не знаю, до кого ще звернутися. Його мати стара, моя взагалі далеко. Він не впорається сам.

– Це його проблеми. І твої, – жорстко відрізала я. – Я за ці роки розрахувую лишень на себе. Я збирала себе по шматочках після того, як ви обоє пройшлися по мені бульдозером. Я вчилася жити заново, працювати, дихати. І я це зробила.

– Насте, але ж ви колись кохали одне одного…

– Це було в іншому житті! – перебила я її, уже не приховуючи роздратування. – І взагалі, у мене чоловік, то навіщо мені твій? У мене своє життя, свій дім, свої плани. Я не збираюся ставати п’ятим колесом у вашій історії.

Марта зблідла ще більше, якщо це взагалі було можливо. Вона опустила погляд на свої зчеплені пальці, і декілька секунд у повітрі висіла важка тиша. Мені на мить стало її шкода – просто як людину, якій зараз важко, але ця жалість швидко розчинилася в усвідомленні того, наскільки неприпустимо й егоїстично вона зараз поводиться. Вона знову думала тільки про свій комфорт і про свій спокій, навіть у такій ситуації.

– Я зрозуміла, – тихо мовила вона, не підводячи очей.

– Сподіваюся, що так, – відповіла я.

Я встала з-за столу, навіть не доторкнувшись до води, яку мені принесла офіціантка. Повернулася й пішла геть із кафе, не озираючись назад.

На вулиці світило холодне осіннє сонце, шуміли машини, кудись поспішали люди зі своїми щоденними клопотами. Я йшла по тротуару, дихала на повні груди й відчувала, як із кожним кроком із моїх плечей спадає якийсь давній, важкий вантаж, який я несвідомо тягнула за собою всі ці сім років.

А як би ви вчинили на моєму місці?