Тому моя доля була визначена – я теж поступила в медичне. Але вчилася я погано, бо ніяких ні задатків, ні бажань здобути саме таку професію не було. Хоч батьки мені й казали, що для мене вже є місце в лікарні, але це не було для мене мотивацією.
Дійшло до того, що мене відрахували і я все таки пішла на медсестру і так-сяк скінчила навчання. Батьки були дуже незадоволені, але тоді мама сказала, що я маю вийти заміж за лікаря і все налагодиться.
І ось тут я майже виконала її побажання. Я вже працювала в лікарні і мене просувала мама на старшу медсестру. Але я була зайнята зовсім іншим, бо по самісінькі вуха закохалася в нашого хірурга.
Не думала я про те, що у нього обручка на пальці, а думала про те, що він мене кохає і в такій впевненості не раз і не два приходила до нього в маніпуляційну. І тривало б моє щастя дуже довго, якби одного разу я не застала з ним практикантку і не почула, що слова всім він говорив одинакові і так само усіх називав «ластівочкою».
Дійшло до мене, що не треба я йому назавжди, але було для мене пізно – я вже була при надії, але не зізнавалася нікому чия то дитина.
Мама мене відправила в провінційне містечко до своєї матері, щоб там я подумала про свою поведінку й прийняла правильне рішення, про яке ніхто не має дізнатися тут. У нас.
– Щоб потім не тикали нам, що доньці нашій робили! Ти чим взагалі думала?
Я й до того була без своєї думки, то й тепер розуміла, що за мене вирішують мою долю.
– Плями нам цієї не треба!, – казав тато, – Вийдеш заміж і тоді дітей на світ приводь хоч десяток.
І отак я приїхала до бабусі з мамою, мама все розпиналася, а бабуся на мене дивилася і я бачила, що вона мене шкодує.
– То не пляма, Катерино, – сказала вона мамі, – То радість може бути і все залежить від того, як дитину виплекати!
– Чути не хочу! Нам безрідне не треба!, – не погоджувалася мама.
– А мені треба, як ти, Віро, погодишся в мене жити, то обом нам буде добре і ми разом радість виростимо.
Мама сварилася, але думка, що я можу жити без батьків, сама, мені дуже сподобалася. Про дитину я думала в останню чергу. Не в тому я була віці аби мріяти про малюка та й батько дитини мене дуже підвів, тому таке й почувала.
Але бабуся вселила в мене віру, що дитина – то благословення і я знову ж пристала на її думку. І такий у мене синочок лагідний виріс, такий гарний, такий улюблений, що я з першого погляду його полюбила на все життя і навіки поселилася в мені радість!
Батьки так мене з дитиною й не прийняли, надто були залежні від чужої думки, тому я щасливо прожила з бабусею все моє життя. Андрійко мені виріс і оженився і що б ви думали? Так! Радість множиться! Яких він мені онучків подарував, що я налюбуватися не можу і інколи молюся, що Бог мені дав забагато аби не убавив, бо мені б серце трісло!
Важко мені було, бо люди не жаліли для мене мене слів, але як найрідніші відкинули, то що мені до чужих? І дивлюся з свого віку на себе тодішню, ні мети, ні сенсу в житті, то де б я була, якби не моя бабуся? Чи було б мені краще з батьками?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота