Загалом, я не маю на що скаржитися, у мене все гаразд. Для чого пишу? На душі дуже неспокійно, і чим старша я стаю, щоразу частіше все це обмірковую.

Мені 49 років, незаміжня, живу одна, дітей Бог не дав. Робота, захоплення, друзі – у мене нормальне життя, якщо подивитися збоку. Тільки мені якось від цього не солодко.

Батьків не стало, коли мені було шістнадцять, рідна тітка не залишила у біді, підтримала. Буду відвертою, бо пообіцяла самій собі, що тут буду щирою і розповім геть усе. Можливо, моя історія допоможе комусь, застереже від необдуманих кроків у житті.

Словом, моя тітка мені дуже сильно допомагала – матеріально, духовно, ніколи не кидала у скрутній ситуації. Я їй безмежно вдячна, бо мало хто б так зміг брати участь у житті іншої людини, по суті, я стала її четвертою дитиною в сім’ї. Звісно, я у всьому її слухалася.

Хотіла вступати до Літературного інституту, тітка відмовила: «Нащо тобі це? Тут грошей не заробиш, поступай краще в мед! Там і підробляти можна, знаєш скільки медсестри отримують в кишеню, а лікарі ще більше! Лікарем бути почесно». Я обдумала та погодилася. Справді, що за професія письменник? А лікар міцно стоїть на ногах, допомагати мені нікому, тільки тітка. У результаті стала терапевтом, пішла до районної поліклініки на роботу. Нині розумію, що з пацієнтами спільної мови знайти не можу, роботу не люблю, мяко кажучи, ходжу туди як на каторгу. Це абсолютно не моє!

Познайомилася з хлопцем, добрий був, тільки з неблагополучної родини. Батьки його любили до чарчини заглянути, порядок в домі не тримали, діти вічно занедбані. У мене в самої були сумніви, чи зможе Павло стати добрим чоловіком, родинні проблеми – річ серйозна. Тітка як довідалася про наші стосунки, затялася: «Ні, не віддам зірочку свою за такого». Я злякалася, віддалилася від Павла. Заміж так і не вийшла, у кожному моєму обранці тітка знаходила якісь ґанджі – той скупий, той гуляє, а цей взагалі вже тричі розлучений. Так і живу одна, все життя побоюючись вийти не за того, хоча вже була б рада будь-якому чоловічому плечу, аби хоч просто поговорити, не почуватися самотньою.

Згодом помітила, що живу не своїм життям, а тітчиним. Купую одяг, який вона мені радить, їжджу у відпустку в ті місця, де їй подобалося. Завжди мріяла про Грузію, але їздила в Одесу – престижно і взагалі, там можна зустріти гідного чоловіка. На переконання тітки, звісно. Хотіла поміняти квартиру – не треба переїжджати до центру, там гамірно, здати на права – навіщо тобі це?

Якось накрили мене думки з головою, живу чужим життям, яке просто минає. Особливо це відчувається зараз, у такий непростий час для нас усіх, але совість не дозволяє суперечити рідній тітці, яка стільки добра для мене зробила, але й жити так неможливо! Вона як строгий батько, що контролює всі мої мрії і бажання. Що мені робити?