Я часто згадую, як уперше поїхав на заробітки, залишивши Галину з двома дітьми. Грошей тоді вдома не вистачало, і я зважився на відчайдушний крок. Галина говорила: – Іване, в нас же двоє маленьких… як я сама буду?

Але потреба в грошах була надто гострою. Я пообіцяв собі, що зароблю, відкладу, і незабаром повернусь додому. Ось тільки це “незабаром” затягнулося на тридцять років. Я висилав їм гроші, щоб вони жили краще, щоб діти мали все необхідне, щоб навчалися. Сам залишався далеко, без підтримки та тепла, а вони – з усім, що я заробляв.

Прийшли роки, і здоров’я почало підводити. Якось подзвонив Галині, мовляв, хочу приїхати додому, але вона відрізала: – Іване, хто ми тепер один одному? Маєш матір – їдь до неї. Вона хай тепер тобою опікується, якщо так треба.

Я був вражений. Завжди думав, що повернуся, і мене чекатимуть. Спочатку, звісно, поїхав до матері, старенької вже, яка, наче передчуваючи моє повернення, заздалегідь приготувала для мене кімнату. Зітхнув, але змирився, не хотів виясняти стосунків.

З часом мені стало гірше. Руки й ноги почали не слухатись, тяжко було навіть ходити. Подзвонив дітям, розраховував на їхню допомогу. Я ж їм квартири купив, освіту забезпечив. Але натомість почув лише: – Тату, в нас робота, свої сім’ї… не маємо коли за тобою доглядати. – Але ж… ви знаєте, що я вам усе життя віддавав… Невже так важко побути трохи зі мною? – запитав майже благаючи. – Досить уже, тату, – відповів син, – що тобі бракує?

Галина після цих розмов майже завжди знаходила час, аби показати своє невдоволення. Неначе кожен мій подих був для неї тягарем.

– Що ти нарікаєш? Весь час тільки друзів бачив, як додому приїжджав, зіпсував мені життя. Я була всі ці роки сама, працювала, дітей сама виховувала. А ти… Хто тебе змушував так працювати?

Я тоді не витримав: – Галинко, я ж усе для вас робив. Заробляв для вас, щоб ви мали, щоб вам добре жилось… – Мені твої заробітки нічого, крім нервів, не дали, – обірвала вона, навіть не підвищуючи голосу, а тихо, наче від безнадії. – Я більше за тебе й за дітей дбала, а ти тепер лише нарікаєш.

Я не знав, що відповісти. Сидів, опустивши голову. Та й що я міг сказати? Спогади обривалися в моїй голові, як перегорнуті сторінки книги. Начебто й життя прожив, а наче й не моє воно було. Діти росли без моєї підтримки. Зрештою, вони й не знали мене по-справжньому.

Тепер, коли я жив у матері, згадував усе.. Мама, сивоголова, вже ледь рухалася, проте доглядала за мною, як могла.

– Ой, Іванку, – шептала вона, лагідно торкаючись моєї руки, – і де ж ти свої роки загубив? Усе життя на людей працював, а хто тобі тепер допоможе?

Не знайшов слів, щоб їй відповісти. В голові туманилося від думки, що я виявився нікому непотрібним.

Галина стала чужою, діти, які збайдужіли, всі вони, на кого я сподівався, кого ставив вище за все, тепер уникали мене, наче я в боргу перед ними.

У пам’яті спливали моменти, коли я повертався додому після важких місяців роботи за кордоном. Дружина навіть тоді часто стрічала з байдужістю: – Ну, як поїздка? Знову гуляв там із друзями? – Галино, в мене не було коли гуляти… я працював… – А я, Іване? Що я тут робила, ти думав?

І я мовчки, ховаючи біль, знову їхав, заробляв, висилав гроші, думаючи, що роблю все правильно, щоб колись повернутися й отримати вдячність.

Тепер же… тепер, наче просинався після довгого сну. Навколо нікого, крім літньої матері, яка сама ледь тримається за життя, щоб підтримати мене. Коли одного разу зважився подзвонити дочці, відповіла вона холодно: – Тату, я не маю можливості допомагати… у нас кредит, дитина, мені ніде й ні в кого просити.

Я не знав, що відповісти. Тепер я став чужим для всіх, окрім матері.