Мені було тридцять п’ять років, коли я зареклася мати справу з родиною чоловіка. Як пригадаю, як вони зі мною повелися, як я потім поневірялася з дітьми, як шукала будь-яку можливість заробити… Я не хотіла про них чути нічого, коли хтось заводив розмову про них, то я аж підскакувала:

– Ще слово і я піду геть, і більше не прийду.

Люди замовкали і з часом зрозуміли, що зі мною не слід про них говорити нічого.

Все почалося з того, що мого чоловіка не стало раптово. Ми добре жили і для мене це було потрясіння, якби не діти, то не знаю, як би я це все пережила. Але не встигли його винести з хати, як тут свекруха прийшла:

– Ти нам більше не родина, – каже вона, – І ти ніколи мені не подобалася, тільки наробила клопоту в родині, тому збирай речі. Даю тобі місяць аби ти виїхала.

– Що? Це наш дім, – це все що я змогла з себе вичавити.

– Не ваш і не твій, а мій, моя квартира, яку я вам віддала в користування.

Я оніміла. В голові було те, що це квартира свекрухи, але ми тут жили десять років, тут наші діти на світ з’явилися, ми тут зробили чудовий ремонт, купу коштів в нього вклали. Я навіть не мала ніяких заощаджень.

– Ви виселите своїх онуків?, – питала її я.

– Вони мені чужі і у них є бабуся з дідусем. Ти ж так їх туди возила, що вони їх мають за рідних, а не нас.

Це було правдою, бо мої батьки мали більше тепла і ласки до моїх дітей, ніж свекруха. Я її просила посидіти з дітьми, але у неї завжди були якісь справи, а у моєї мами не було справ, вона могла все відкласти аби приїхати до мене і помогти з дітьми. Звичайно, що діти знали таку бабусю і залюбки їздили до неї на літо, любили й дідуся, який мав час для них, а не раз в рік прийдуть на їх день народження і тут же свекруха заявляла:

– Я вам квартиру дала, які ви ще подарунки від мене хочете?

Знаєте, я не звертала уваги на таке ставлення, адже у мене був чоловік, який мене любив і наших дітей. Ми сім’я, а хто не хоче бути з нами, то ми й нав’язуватися не будемо.

І ось вже й по усьому. Я збирала речі і вивозила їх в село, так я вивезла всі меблі і навіть розетки повідкручувала аби та отримала квартиру, в яку ми заселялися.

Діти залишилися в мами й тата, а я подалася на заробітки, щоб хоч якось забезпечити дітям майбутнє.

Коли приїздила, то була така втомлена, а тут батьки починали казати за свекрів і я одразу так все обривала. Вони й мовчали. Якби я тоді до них дослухалася, все було б набагато краще і для мене, і для дітей.

Заробила я найперше на квартиру, а далі дітям на навчання і ми переїхали в інше місто, не там де жила з чоловіком, а в область.

Вирішила більше нікуди не їздити, бо й так десять років витратила на чужих людей. А мені хотілося бути зі своїми дітьми, обіймати їх і готувати їм щось смачненьке.

Але почала я помічати, що діти мають від мене секрети. То телефони ховають, то приходять дивні з вулиці і на мене зиркають. Я з ними хотіла відверто поговорити, але вони відмовчувалися. Ви собі й не уявляєте, що я вже надумала. І в батьків питала, що таке, але ті тільки руками розводили.

Я вирішила все вияснити сама.

І ось бачу я, як мої любі діти кинулися обіймати якогось чоловіка, щось до нього щебечуть і пішли вони в кафе. Спочатку мені ноги затерпли, я наче привида побачила. Але це не може бути мій чоловік…

Не знаю, як я на тих ногах дійшла до їхнього столика і язик мені прилип до піднебіння, бо я впізнала ці риси.

– Привіт, Наталю, – сказав він.

– Ти що від моїх дітей хочеш?

– Мамо, дядько Денис завжди нас підтримував.

– Завжди? Щось я такого не пригадую!

– Ти ж шаленіла, коли ми слово про когось казали. А дядько нам гроші давав і багато чого привозив, бабусі з дідусем допомагав.

Я очима закліпала. Я ж думала, що я все сама, а тут він.

Я любила Дениса, а заміж вийшла за Сашка. Денис завжди був мовчазний і серйозний, я не знала чи й подобаюся йому, а от з Сашею було все зрозуміло – він кохає всім серцем. А тоді молодій так хотілося аби тебе хтось кохав, тим більше, такий красень, як Саша.

Ми одружилися, а Денис поїхав на роботу і ми з ним майже не бачилися. Коли у мене з’явилися діти, то зрозуміла, що правильно вибрала.

Коли мене свекруха вигнала, то я не надіялася на підтримку Дениса, його не було в місті, а я видалила всі номери з тієї сім’ї, і його теж.

А він, виявляється, таки мене любив.

І знаєте, тепер, мені таке мовчазне кохання більше до вподоби. Напевно, вік такий чи що, сама не знаю. А ви як гадаєте?

Автор Ксеня Ропота