Того вечора мама в мене гостювала, тому й побачила, як сусідка привела мені свою дитину.

— Я до дванадцятої повернуся. Як не засне у тебе, то заберу. Па!

Вона побігла на побачення, а мама округлила очі.

— А я дивуюся, чому в тебе чоловіка немає, бо ти чужим дітям нянькою стала.

— Мамо, тихіше, Іринка все чує.

— Хай чує і наступного разу маму з дому не відпускає. Святі небеса, Лесю, тебе використовують, а ти ще й виправдовуєш її.

— Мамо, що ти кажеш? Ми подруги.

— Подруги? — тут мама засміялася. — У такої жінки подруг немає, вона користується тим, що є під рукою, і повір, навіть тобі дякую не скаже.

— Вона мені дякує.

— Ага, я чула її «дякую». А ти?

Відтоді, коли мама телефонувала ввечері, а я няньчила Іринку, то вона кидала слухавку зі словами:

— Тобі тридцять п’ять, а ти вдома сидиш. Добренька знайшлася, а на старість хто тебе догляне?

Я не хотіла сперечатися з мамою, бо хто мене біжить заміж брати? Нікого немає, а от Мар’яна прийде з побачення, стільки цікавого розповідає, ми сміємося, чаюємо, донька у неї чудова і я б від неї ні на крок не відходила, не те що залишала б на когось.

— Мені треба особисте життя влаштовувати, молодість минає, а я жити хочу на повні груди.

Вона розповідала, що її чоловік автослюсар, зранку й до ночі пропадає в гаражі, а по грошах цього й не побачиш.

— Тільки тими мастилами й пахне, єдина радість — то на риболовлю піти, то на шашлики, і то все біля міста.

Чоловік їй давав гроші на нові сукні, але куди вона могла в них без нього ходити? Отак і стояли в шафі та припадали пилюкою, як одного дня Мар’яна вирішила таки вигуляти гарну сукню і в гарному кафе посидіти, і кави попити самій, без дитячого вередування.

І отак вона й познайомилася з одним чоловіком, який їй почав писати про велике кохання, а вона й повірила.

— Я повірила, я ж наївна. Сім років з Віктором прожила, уваги ніякої не бачивши, а тут такі слова. От і повелася, а він мене й покинув через якийсь час, сказав, що має виїхати за кордон, у нього справи.

А чоловік не пробачив, вони розійшлися, і так Мар’яна опинилася в нашому будинку.

Їй лише тридцять, мені тридцять п’ять, тому й зійшлися, бо й сусідок, і молодих у нашому домі мало. Я люблю дітей, дуже хочу своїх, але мені ще не трапився чоловік, який би мені запропонував сім’ю створити. Погуляти є охочі, але брати відповідальність — немає.

Мені було цікаво подивитися на цього Віктора, який таку гарну дружину втратив через свою байдужість. І така нагода випала через якийсь час.

Одного вечора до мене подзвонили у двері, на порозі стояв симпатичний чоловік.

— А Іринка у вас?

— Так, а ви хто?

— Я її тато.

— Заходьте. Але мені Мар’яна нічого не казала про те, що ви її заберете до себе.

— Я просто прийшов доньку відвідати. Мар’яна сказала, що вона буде у вас, бо вона зайнята. Все нагулятися не може?

— То її діло, треба було дружині увагу приділяти, от би й не гуляла, — заступилася я за подругу.

— О, ще й її вигороджуєте. Я впевнений, що вона вам ні копійки не платить, що ви з донькою сидите.

— Для чого мені гроші, коли мені в радість це робити? — здивувалася я.

— О, впізнаю свою колишню. Всі мають їй догоджати собі в радість.

Чоловік справив на мене неприємне враження: сам винен і ще й огризається. Він би мамі моїй сподобався. Просто однодумці якісь.

Він все частіше й частіше приходив, а якось мене запросив з ними на прогулянку.

— Іринка дуже хоче з вами гуляти, а ви з дому не виходите.

— Та я не маю й як. То вишиваю, то готую їсти, — відповідала я. — Я не дуже люблю бувати на людях, бо не люблю годинами чепуритися.

— А вам і не треба чепуритися, — відказав Віктор. — Ви чудово виглядаєте.

Я зашарілася, бо це було неправдою, просто хвіст зав’язала та одягла джинси і сорочку.

Віктор був не дуже балакучим, але й я не хотіла щось йому розповідати, пліткувати про Мар’яну не хотіла, бо що інакше він хотів би почути?

Але йому було цікаво про мене, де працюю, що люблю. Далі почав квіти приносити, на побачення запрошувати.

— А як же Іринка? — не зрозуміла я взагалі, що діється.

— У Іринки є мама, яка може з нею побути хоч один вечір, а не ти.

І я погодилася. Це був чудовий вечір, ми трималися за руки і він розповідав про себе.

— Я хочу, щоб мене дружина чекала вдома, розумієш? Просто чекала, зі спокійною усмішкою, щоб діти були мені раді, щоб смачно пахло, щоб я відпочивав душею. А Мар’яна думала лишень про себе, тому у нас нічого й не склалося. Але я впевнений, що у нас складеться. Що скажеш?

Я погодилася. Мар’яна мене відговорювала, казала, що чоловік нудний, що з ним не цікаво, що я світу не бачитиму. Але я цього й не хочу, і ніяк не можу пояснити, що мені не треба брендової сумки чи взуття, щоб почуватися щасливою. Я щаслива, коли моя страва подобається, коли всі живі і здорові.

У нас з Віктором синочок, Іринка приходить його бавити.

І ми всі щасливі, що все так сталося. Уявляєте, яке диво — були нещасними п’ятеро людей. А тут доля звела їх докупи і всі змінили своє життя на краще. Навіть моя мама нарешті за мене горда.

Автор Ксеня Ропота