Мені інколи аж незручно стає, коли всі навколо починають мене шкодувати, що я на заробітках та дітей своїх не бачу, та онуків, та рідного дому. В такі моменти я лиш киваю сумно головою, бо не знаю, щоб подумали ці люди, якби дізналися правду?

У мене була звичайна родина: я, чоловік і син. У мене велика родина, двоє сестер і братів, тому вони мені дуже допомогли в будові хати, ми її правда, ще не повністю зробили, але вже роки живемо. Давно треба було її якось утеплити та оббити чимось, але вона й далі отак чорніє деревом до світу.

Ми з чоловіком думали, що з часом все зробимо, але от час пролетів, що пів життя позаду, а хата й далі така стоїть, хоч багато що в господарів змінилося.

Жили ми собі та господарку тримали, я в садку вихователькою працювала, а чоловік водієм на автобусі. Аж таких грошей не було, але нас все влаштовувало.

Як сезон, то чоловік їздив підзаробляти чи я на буряки їхала і так мали на господарку чи зерно чи соняшник, отак якось жили.

За сина ми не переживали. Бо то хлопець, піде вчитися в училище на зварювальника і буде копійку заробляти.

Ми побралися молодими, тому молоді були, коли сина женили. Та мені був сорок один рік, коли син привів невістку до хати.

Але я не перечила, бо то не вгадаєш, коли то женитися, бо й молодому не дуже добре і як заходишся, то так само. А раз діти один одного люблять, то чого щось бурчати?

Стали вони у нас жити, у нас хата на чотири кімнати, то ми собі в одній, а діти у двох і так собі живемо.

Добре ми жили, я дуже тішилася, коли невістка привела на світ першого онука. Ми всі зібралися на хрестини, а я дитину з рук не спускала, бо то треба було допомогти та підказати, що їй їсти чи ні аби дитині не пошкодило, далі вона ні пеленати не вміла, ні заколисувати. То все було на мені.

Як вже я навколо Дмитрика крутилася, я взагалі дітей люблю, а тут аж словами не можу передати, як я його люблю, обціловую з ніг до голови, то моя радість справдешня.

Аж тут бачу, що щось Інна блідне та зеленіє, дитині пів року нема, а вона вже друге чекає.

А я собі така спокійна, бо де одне, то там і друге, головне аби всі були здорові.

Але дитина ж росте, бігає всюди, за ним треба пильнувати. Щоб хвіртку не відкрив та на дорогу не побіг, щоб до пса не ліз чи до корови. А я ж не можу розірватися, бо я все маю обійти та за дитиною глядіти, а Інна лежить, бо щось їй не добре.

«А кому добре?», – думала я про себе, бо ж уголос не скажеш, а вже таки стомлююся я добряче.

А це ж іще їсти наварити на двох чоловіків, які багато працюють та хочуть смачно поїсти, а Інна ж не піде, бо їй від запаху не добре на кухні. То я і варю, і мию посуд, бо вона в кухню не зайде.

«Головне, протриматися ще чотири місяці», – вмовляла я себе.

Але там самі розумієте, як то буває, що мала дитинка на світ і наново ті ж клопоти, а Дмитрик додає, бо і він мами хоче, а тут з сестричкою треба ділитися її увагою і турботою. То з колиски її посуне, то забере дульку, а то ж уже вереск, то поки одне заспокоїш, то вже друге починає.

А що я бачу? Правильно – Інна знову щось блідне і зеленіє.

Третя дитинка буде.

Я тоді вже на Назара дивлюся і кажу:

– Сину, що це таке діється?Що це ви без перепочинку працюєте? Та відпочиньте трохи, бо скільки ж можна? Ми з батьком вже й недочувати стали, а ви третє нам готуєте. Та вже хай на тому буде крапка.

– Мамо, ви ж онуків любите.

– Я люблю, але й на всіх мене не стане.

І наче почув мене син. Коли Інна привела на світ третє, то їй сказали аби вона поїхала відпочити, щоб організм відновився.

Я не хочу згадувати, як ми Надійку вигодовували з пляшечки, поки мама відпочивала на морі, щоб відновити здоров’я.

Я була спокійна за неї, бо Назар тут з дітьми нам помагає, а вона там відновлюється.

– Мамо, я їду по Інну, бо каже, що дуже багато набрала сумок та треба помогти донести.

– Добре, сину, туди і назад.

– Звичайно.

І поїхав та через два дні вернулися обоє.

Бачу, що вона посвіжіла, видно, пішло на користь морське повітря.

Діти втішилися подарункам, вона за дітьми скучила, а ми як скучили аби нас хто перемінив з чоловіком, ви собі не уявляєте.

Всі щасливі, всі раді, що хотіти? Але далі я знову помітила, що Інна не сама з моря вернулася.

Мені похололи ноги.

Я тоді вирішила з чоловіком переговорити. Він був категорично проти моєї задумки, але я наполягала, що так буде найкраще.

– Діти, пора робити другий поверх, – сказала я їм якось в неділю за обіднім столом, – Тато їде на заробітки, буде пересилати нам гроші, а ви будете потроху робити ремонт.

– Це чудово!, – заплескала Інна в долоні, – Я про це мріяла!

Діти теж сміялися, хоч і не розуміли, чому дорослі такі раді.

Чоловік поїхав і робив так, як я йому казала, висилав гроші, а далі й каже:

– Діти, щось мене тут прихопило, пошліть по мене маму.

Я вже так голосила, я вже так бідкалася, коли паспорт виробляла та сумки збирала.

– От тобі й чужина, нема бідній людині, як спокійно жити, – казала всім.

І поїхала до чоловіка. Він мене зустрів на вокзалі, я плакала від радості, коли його побачила, а він мені й каже:

– Не плач, вже все позаду, я винайняв нам квартиру і будемо жити в спокої та мирі.

Отак ми живемо за кордоном вже десять років, висилаємо дітям гроші на ремонт і прожиття, але ніяк не можемо додому поїхати через самопочуття, що дідуся, що бабусі.

Ми надто щасливі, розумієте натяк?

Коли ж мене питають, коли я востаннє бачила дітей та онуків, то дуже мені співчувають, що я не бачу рідні. Я не можу реагувати на такі слова по-іншому, як бідкатися на ціни та малу зарплату, але я ні за які гроші не хочу вернутися до дітей та онуків.

А якби ви були на моєму місці, то чи вчинили б так само?

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота