Мені й досі важко згадувати той момент без здивування. Наче вчора було: я стояла в коридорі, тримаючи в руках його валізу з речами, а мій колишній чоловік — Роман — сказав фразу, яка буквально відібрала мені дар мови:

— У всьому винна твоя мама.

Я тоді розгублено кліпнула очима. Моя мама? Серйозно? Я не знала — сміятися мені чи плакати. Я готова була почути що завгодно: що він втомився, що йому зі мною важко, що сам винен… Але звинувачувати у розпаді нашого шлюбу мою матір? Та вона взагалі до чого?

Але якщо розповідати все по порядку, то сталося воно ось як.

Коли ми зі Романом одружилися, питання житла для мене здавалося простим. Мама жила сама у великій квартирі, де було вдосталь місця для всіх. Орендувати інше житло здавалося марнотратством. Я щиро не розуміла, чому це викликає у Романа сумніви.

— Олю, може все-таки винаймемо щось своє? — пропонував він тихо, ніби боявся мене образити.

— Та навіщо? Мама не проти. Квартира велика. Ми будемо жити окремо, у своїй кімнаті.

Він погодився, хоча я бачила — у ньому лишилась тінь нерішучості. Тоді я не надала цьому значення.

Мама усе життя пропрацювала в школі й була людиною чітких правил. Вона справді інколи читала мораль, але це її стиль спілкування. Я була до цього звикла. Для мене її буркотіння — як шум дощу за вікном: є, але не заважає жити.

Роман реагував по-іншому. Він ніби весь час був насторожі. Наче боявся сказати щось не те, не так поставити чашку, не там повісити сорочку.

Я намагалася йому пояснити:

— Романе, не бери до голови. Мама така з усіма. Це не проти тебе особисто.

— Та як же не особисто, коли вона мене кожного дня вчить? — бурмотів він. — Я слова доброго від неї не чув.

Мені навіть було трохи смішно. Бо мама бурчить на всіх, але любить вона мене до нестями, а значить, і його… по-своєму. Просто так виходить.

Одного разу він повернувся додому трохи «веселий» — вони на роботі святкували щось. Мама зустріла його поглядом, від якого навіть мені стало б не по собі.

— Романе, ще раз так прийдеш — будеш жити не тут, — сказала вона сухо.

Він промовчав, але потім підійшов до мене й тихо зізнався:

— Твоя мама мене відчитує, як школяра. Я ж твій чоловік!

Я тоді розсміялася:

— Та перестань! Вона просто хвилюється, щоб все у мене в родині було добре.

Одного вечора я готувала вечерю, коли мама завела свою звичну пісню:

— Олю, ти його зовсім розслабила. Чоловік повинен знати обов’язки. Чому він за собою не миє посуд?

— Мамо… — я втомлено втретє за день закрила очі. — Якщо я попрошу — він усе зробить. Але ти ж сама бачиш: він працює, я працюю. У нас усе розподілено.

— Так, але коли я поїду, він сяде тобі на шию. Я знаю таких.

— Мамо, припини. Якщо ти й далі будеш прискіпуватися, ми підемо на орендовану квартиру.

Мама замовкла. Я вперше так різко сказала. Але мене це втомило.

Роман почув частину нашої розмови. Грюкнув дверима й зайшов у дім якось… напружено. Мені не сподобався той вираз обличчя.

А потім мама оголосила, що їде на три тижні до санаторію. Лікарі порадили свіже повітря. Я раділа за неї, а Роман, здається, радів більше за всіх.

Пам’ятаю, як ми проводжали маму на потяг. І як тільки поїзд покотився — він вигукнув:

— Олю, це ж свобода!

Я теж усміхнулася, чесно кажучи. Не через маму, ні. А тому, що іноді й справді хочеться тиші. І я не підозрювала, що ця «свобода» обернеться так.

Роман перші кілька днів ходив, наче відпущений на волю птах. Міг залишити шкарпетки де завгодно, міг заснути з книжкою на животі, міг не чути щоденних коментарів.

А я працювала — у мене випала нічна зміна.

І саме цієї ночі все й сталося.

Коли я повернулася додому зранку, то відчула, як земля тікає з-під ніг. Вітальня була схожа на гуртожитську кухню після ночі студентської вечірки. На дивані спав якийсь чоловік. У кріслі — ще один. А в нашій спальні…

Я тихо відчинила двері. І там — мій чоловік. І незнайома дівчина поруч.

Мені стало холодно. Наче мене хтось облив крижаною водою.

Я не кричала. Я просто зателефонувала двоюрідному брату, Івану:

— Іване, приїдь. Треба винести… компанію і Романа з квартири.

Іван приїхав, і менш ніж за годину у квартирі нікого стороннього не залишилося.

Останнім за двері вилетів Роман. З кострубатим виглядом, потертістю в очах і нерозумінням у голосі:

— Олю, я… це не…

Я закрила двері перед його обличчям. Я не хотіла чути нічого. Не тоді.

Наступного дня він прийшов із квітами. Гарними, великими. Я відкрила двері — і, не кажучи ні слова, винесла йому валізу.

Я не кричала й тоді. Просто закрила двері.

За місяць ми офіційно розлучилися.

І ось тепер, коли ми зустрілися, щоб остаточно обговорити формальності, він промовив оте безглузде:

— Якби твоя мама не поїхала, нічого б не сталося. Вона винна. Вона тримала мене в тонусі. А коли зникла — я… ну… перебрав свободи.

Я стояла й дивилася на нього, не в змозі повірити.

— Ти хоч розумієш, що говориш? — нарешті запитала я. — Ти зрадив мене. Я можу зрозуміти дурість, помилку, слабкість. Але звинуватити мою маму? Серйозно?

Роман лише розвів руками.

Йому було легше думати, що винен хтось інший. Будь-хто. Лише не він.

А я в той момент зрозуміла: добре, що все так сталося. Бо поряд зі мною був чоловік, який замість відповідальності обрав виправдання.

А до чого тут моя мама?

Та ні до чого.

І, мабуть, мені варто було подякувати ще й цій зустрічі з колишнім чоловіком.

Бо саме тоді я вперше побачила Романа без маминих рамок, без її коментарів, без контролю.

І зрозуміла: він просто не підходив мені від самого початку.