Я прокинулася ще до сходу сонця, коли над селом висів сивий, густий туман. Серце калатало десь у самому горлі, а перед очима все ще стояв той дивний, виразний сон. Мені наснилася моя донька. Вона йшла мені назустріч через росяне поле, легка, у світлій сукні. Ранкове сонце вихоплювалося з-за обрію й так сліпило очі, що я як не вдивлялася, а обличчя її розгледіти не могла. Вона просто йшла до мене, повільно переставляючи ноги, а я стояла на межі й не мала сил зробити навіть крок.

Я встала з ліжка, у хаті панувала тиша і темрява. Відтоді, як моєї дівчинки не стало, цей дім перетворився на холодний склеп, де кожен куток нагадував про непоправне. Я накинула на плечі стару куртку, клацнула засувом і вийшла на ґанок.

Ноги самі понесли мене за ворота. Я йшла мокрою від роси стежкою, минаючи сонні хати, похилені паркани й потемнілі від часу стіжки сіна. Вийшла за село, туди, де дорога повертає в бік сусіднього села й губиться між полями. Повітря було чисте й холодне, пробирало до самих кісток, але я не верталася. Якась невидима сила штовхала мене вперед, ніби я мала щось там знайти або когось зустріти.

Коли я піднялася на невеличкий пагорб, сонце якраз викотилося з-за краю землі. Воно вдарило мені прямо в очі, яскраві, сліпучі промені розрізали туман і змусили мене прикрити обличчя долонею. І саме в той момент на фоні цього золотого світла з’явилася постать.

Хтось ішов мені назустріч. Повільно, хитаючись, чіпляючись ногами за високу траву. Вона йшла точно так само, як у моєму сні за п’ять хвилин до пробудження. Сонце заступало її, створюючи довкруг голови яскраве сяйво, і я знову не бачила рис обличчя.

— Донечко? — вирвалося з моїх грудей.

Я заніміла на місці, відчуваючи, як ноги стають дерев’яними. Серце стукало так боляче, ніби ребра мали ось-ось тріснути.

— Це ти? Повернулася? — закричала я на весь голос, витягаючи назустріч тремтячі руки.

Постать зупинилася на мить, зробила ще один важкий, непевний крок у мій бік, і раптом її коліна підігнулися. Дівчина тихо опустилася на вологу траву й безсилими пластом лягла на землю.

Я закричала й кинулася до неї. Бігла, спотикаючись об груддя, підбирала поли спідниці й не чула під собою ніг. Упала біля неї на коліна, схопила за плечі й повернула до себе.

Сонце більше не сліпило. На мене дивилося бліде, геть чуже обличчя. Брудні пасма мокрого волосся прилипли до скронь, губи були сині від холоду, а під очима темніли глибокі тіні. Це була зовсім не моя донька.

Я довго не думала. Схопила її під пахви, спробувала підвести, але вона була важка й нерухома. Тоді я вибігла на шлях, зупинила першу ж машину, яка їхала з сусіднього села, і ми доправили дівчину до нашої лікарні.

Дівчина лежала під білим простирадлом, бліда, але вже притомна. Побачивши мене, вона полохливо стиснула край ковдри й спробувала підвестися.

— Лежи, не вставай, — м’яко мовила я, присідаючи на край стільця. — Я Анна. Це я знайшла тебе вранці на дорозі. Як тебе звати?

— Інна, — тихо прошепотіла вона. Голос у неї був хрипкий і переляканий.

— Звідки ти тут опинилася, Інно?

Дівчина закрила обличчя долонями й гірко, вголос заридала.

— Мені нікуди йти, — крізь сльози витискала вона з себе кожне слово. — Я з приїжджим хлопцем усе покинула, виїхала в місто. Він казав, що любить, обіцяв, що одружимося. А як дізнався, що в нас буде дитина… просто зібрав речі серед ночі й утік. Я лишилася одна. За квартиру заплатити не мала чим, господар мене виставив на вулицю. Я йшла пішки, сама не знаючи куди.

— А батьки? Мама в тебе є? — спитала я, відчуваючи, як усередині все стискається від жалю.

— Мама в мене випиває, — гірко відповіла Інна. — Їй до мене діла нема. Вона як проспалася після чергової гулянки, то вигнала мене ще раніше. Я на допомогу з дому взагалі не розраховую, мені туди вороття немає.

Я слухала її блукаючий, тремтячий голос і згадувала свій ранішній сон. Мені наснилася донька не просто так. Вона не могла повернутися сама, але вона привела мені цю дитину. Я піднялася зі стільця, підійшла ближче й поклала свою долоню на її гаряче чоло.

— З лікарні випишуть — поїдеш до мене, — мовила я твердо.

Інна витріщила на мене здивовані очі.

— Як до вас? Навіщо я вам? Ви ж мене зовсім не знаєте!

— А мені й знати більше нічого не треба. Дім у мене великий, місця вистачить. Народиш, разом будемо мале ростити.

Що почалося в селі, коли я забрала Інну до себе, важко описати. Першим прибіг мій рідний брат. Він стукав кулаком по столу у вітальні так, що посуд у серванті брязкав.

— Ти взагалі розум втратила, Ганю? — горлав він на всю хату. — Пустила до себе якусь пройдисвітку з вулиці! Хто вона така? Чия вона? Вона ж тебе розведе, хату видурить, а ти радієш!

Подруги теж відвернулися. Зустрічали мене біля магазину, відводили очі або шепталися за спиною, що Аня геть з глузду з’їхала, приблуду в хату взяла й тішиться.

Але мені було байдуже. Я зачинила двері від усього того людського поголосу. Купила Інні новий теплий одяг, зручне взуття, ми замовили через інтернет одяг, дитячу колиску та перші речі. Я бачила, як дівчина поволі оживає, як зникає острах із її очей. Вона виявилася дуже доброю, роботящою: постійно намагалася мені допомогти, наводила порядок у хаті, готувала вечерю, пекла смачні торти.

Навесні Інна привела на світ дівчинку. Назвала її Юлею. Коли вона повернулася з пологового й поклала мені на руки цей маленький, теплий згорточок, я вперше за три роки заплакала не від болю, а від щастя. Дім знову наповнився дитячим сміхом, запахом дитячої присипки й справжнім життям.

Минали роки. Я помагала Інні як могла. Бавила малу Юлечку, поки Інна вчилася на заочному. Вона виявилася впертою й розумною дівчиною: закінчила навчання, влаштувалася на хорошу роботу в IT-компанію в місті. Там же знайшла свою долю — вийшла заміж за чудового, спокійного хлопця, який прийняв Юлечку як рідну.

Сьогодні неділя. Надворі теплий, сонячний день. Я сиджу в садку на лаві біля хати. Біля воріт зупиняється авто, і з нього виходить Інна — доросла, гарна, впевнена в собі жінка. З заднього сидіння вибігає Юля, а за руку вона тримає свою маленьку сестричку — мою онуку, яка весело біжить по траві до яблунь.

Інна сідає поруч зі мною на лаву, обіймає мене за плечі й міцно притискається.

— Мамо Аню, — мовить вона м’яко. — Ми приїхали, щоб забрати тебе до себе в місто. Ми з чоловіком уже й кімнату для тебе облаштували. Досить тобі самій тут поратися, будеш коло нас, біля онуків.

Я дивлюся на малу, яка грається в садку з Юлею, дивлюся на Інну, яка стала для мене ріднішою за всіх на світі, і тихо посміхаюся. Мені більше нічого не болить.