Я стою на кухні, дивлюся на цей старий розсохлий стіл, який давно пора вивезти на звалище, і просто не розумію, звідки в людини стільки упертості. Богдан пів години тому знову вийшов у двір, бо слухати чергову порцію докорів у нього вже немає жодних сил. Людина прийшла в дім із благими намірами, хоче зробити все до ладу, щоб було гарно, сучасно, як у людей, а в результаті кожен його крок сприймається як якесь шкодоробство.

Ми з Богданом одружилися два роки тому. Коли дізналися, що в нас буде дитина, вирішили остаточно: залишаємося в селі, у батьківській хаті. Місця тут вистачає, подвір’я велике, школа поруч, де я викладаю музику. Здавалося б, живи та радій, що молоді не тікають до міста, а беруться розбудовувати власне гніздо. Богдан у мене роботящий, золото, а не чоловік. Інший на його місці вже давно б зібрав речі й сказав, що з такою тещею жити не буде, а він усе намагається знайти спільну мову, пояснити, пропонує кращі варіанти. Але мама просто стала стіною і не дає нам ні кроку зробити.

Учора була чергова історія через сарай. Тато колись зробив там невелику майстерню, тримав купу всякого непотребу, старі дошки, якісь іржаві деталі, які вже тридцять років нікому не потрібні. Богдан продумав усе до дрібниць: майстерню треба розібрати, бо вона все одно похилилася і гниє від фундаменту, а на тому місці збудувати нормальний гараж для нашої машини, щоб узимку не прогрівати її по пів години на морозі. Це ж логічно, це зручно для всіх нас. Так мама як побачила, що Богдан виносить звідти ті старі напівзогнилі бруси, зчинила такий галас на все село, ніби в неї останнє відбирають.

— Навіщо ви це чіпаєте? — голосила вона прямо біля воріт, щоб усі сусіди чули. — Це ж батько власноруч будував, кожну дошку сюди приніс, а ви руйнуєте!

— Мамо, Богдан хоче зробити гараж, щоб машину взимку тримати, поставити міцні ворота, зробити рівну підлогою з цементу. Чому ви у всьому бачите тільки погане?

— Мені не треба вашого гаражу! — вона аж руками сплеснула і повернулася до хати. — Ви хочете все викинути, а воно ще пригодиться, ще ті часи настануть! Батько все в хату тягнув, а ви з хати!

І так щодня, щодо найменшої дрібниці. Позавчора Богдан вирішив поміняти диван у вітальні. Той старий диван купували ще за радянських часів, він просів так, що пружини в боки тиснуть, оббивка в кількох місцях протерлася до дірок. Ми замовили новий, м’який, гарного сірого кольору, зручний. Привезли доставку, хлопці занесли його в хату, а старий витягли на подвір’я, якщо ніхто не візьме, то піде на дрова.

Що ви думаєте? Вона вибігла на ґанок, лягла на той старий диван просто посеред двору й заявила, що нікому його не віддасть і вимагає занести назад у кімнату.

— Занесіть його назад! Я на ньому тридцять років спала, він мені дорожчий за ваші нові моди!

— Мамо, ви ж самі скаржилися минулого тижня, що у вас спина болить після сну! — не витримала я. — Новий диван ортопедичний, на ньому зручно! Навіщо тримати в хаті цей мотлох, який тільки пил збирає?

— Ви мене з мого дому виживаєте! — перебила вона мене й навіть слухати не схотіла. — Спочатку диван викинете, а потім і мене на вулицю?

Я стояла й просто не мала слів. Ну до чого тут це? Хто її виживає? Ми ж навпаки робимо все для того, щоб у хаті було затишно, тепло, щоб діти росли в нормальних умовах. Богдан сам провів нове опалення, поміняв труби, платить за всі комунальні послуги, купує продукти. Вона ж ні за що не платить, живе в абсолюті, ні в чому відмови не знає.

Минулого тижня Богдан вирішив перекопати частину подвір’я біля паркану, де росла якась дичка і кущі, які давно перестали плодоносити. Хотів вирівняти майданчик, засипати гравієм, щоб зробити нормальний заїзд для авто та доріжку, бо восени там суцільне болото, ноги грузнуть по кісточки. Мама вийшла, подивилася на ту перекопану землю і знову почала. Ходить по хаті й бубонить собі під ніс, що ми знищили її сад, що вона там колись якісь квіти садила, хоча там уже років п’ять окрім пирію та кропиви нічого не росло.

— Ви все перекопали, все знівечили! Там же конвалії росли, батько мені їх із лісу приніс!

— Чому ви не бачите, що Богдан робить це для нас усіх? Щоб ви взимку не ковзали по льоду, коли йдете до криниці?

— Мені й так було добре! — відрізала вона і просто пішла до своєї кімнати.

Найприкріше в цій ситуації те, що вона не просто вдома влаштовує ці сцени, вона ходила по всьому селу й скаржиться сусідам. Уже вся вулиця обговорює, які ми «невдячні» діти. Доходить до абсурду. Зустрічаю вчора біля магазину сусідку, а та дивиться на мене з докором і каже: «Що ж ви, Надю, материне майно розтринькуєте, вона ж для вас усе життя жила, а ви її думку попри бік». Я стояла й не знала, куди очі подіти від сорому. Ну яке майно? Ми ж свої гроші вкладаємо в цей дім! Богдан працює з ранку до ночі, старається, щоб хата мала людський вигляд, а нас роблять бозна-ким.

Я ж пам’ятаю, як мама раніше жила. Після того, як тата не стало, вона взагалі згасла, закрилася в собі, тільки й робила, що ходила з кутка в куток та згадувала минуле. Я тоді так переживала за неї, намагалася розрадити. А тепер, коли в хаті з’явився чоловік, коли з’явився маленький онук, коли треба жити майбутнім, вона вчепилася в ці старі речі, як у найдорожчий скарб у світі.

Тим паче, що у неї ж була можливість змінити своє життя. Недавно до неї залицявся дядько Сергій. Він теж сам живе, чоловік поважний, спокійний, хата в нього доглянута, сад гарний. Кілька разів приходив до нас, пропонував їй переїхати до нього, казав: «Переходь до мене, будемо разом господарювати, дітям не будемо заважати, хай собі будують своє життя, а ми своє доживемо в мирі». Все ж логічно, правда? Вона б мала свою хату, де могла б тримати хоч тисячу старих диванів і ніхто б їй слова не сказав. Так ні! Вона йому відмовила, сказала, що нікуди зі своєї хати не піде, бо тут все її працею зроблене.

— Мамо, ну чому ви відмовляєтеся? — питала я її увечері, коли ми залишилися удвох на кухні. — Дядько Сергій до вас із щирим серцем. У нього спокійно, затишно. Ви б мали свою господарку, не нервували б через ремонт, який робить Богдан.

— Я з цієї хати тільки на цвинтар поїду, — сухо відповіла вона. — Ви хочете мене позбутися, щоб усе собі забрати. Я вам усе життя віддала, усе до копійки на твоє навчання витрачала, від себе відривала, а ви мене тепер на схилі літ з власного дому виживаєте.

Ці її слова мене просто до сліз печуть. Ну до чого тут «віддала все життя»? Та хіба ми не цінуємо? Я ж завжди була поруч, завжди слухала, допомагала. Але ж треба розуміти, що молодятам потрібен свій простір, що часи змінюються, що ми хочемо жити в сучасних умовах, а не в музеї старовини. Богдан пропонує зробити перепланування, зробити окремий вхід для неї, щоб вона мала свою власну велику кімнату, свій санвузол, щоб їй ніхто не заважав і дитина під ногами не крутилася, коли вона відпочиває. Так вона навіть слухати про перепланування не хоче! Вона вважає, що якщо ми знесемо одну міжкімнатну перегородку, то хата розвалиться.

Вчора дійшло до того, що вона пішла до сільського голови. Уявляєте? Пішла в сільраду й каже, що діти ремонт роблять без її дозволу, речі викидають. Голова, звісно, знає і мене, і Богдана, знає, що ми нормальна, порядна сім’я, тож просто вислухав її й делікатно відправив додому. Але сам факт! Навіщо ганьбити нас перед усім селом? Яка мета цього всього?

Я вже просто не знаю, як поводитися. З одного боку — вона моя мама, їй всього шістдесят один рік. Це ж ще абсолютно здорова, сильна жінка, їй жити та жити! Могла б радіти онуку, ходити на прогулянки, займатися якимось своїм хобі, тим паче бісером колись так гарно вишивала, такі картини робила. А вона закрилася в цих своїх образах і тільки й шукає привід для чергового скандалу.

Богдан уже теж на межі. Учора увечері ми закрилися в своїй кімнаті, він сів на ліжко, закрив обличчя руками й каже: «Надю, я більше так не можу. Я роблю все для вашої сім’ї, працюю без вихідних, а почуваюся так, ніби я якийсь зайвий у цьому домі. Якщо твоя мати не хоче, щоб ми тут щось змінювали, давай кинемо все, зберемо гроші й підемо на найману квартиру або будемо будуватися з нуля в іншому місці».

А мені від цих слів серце розривається. Чому ми маємо йти з власної хати, вклавши сюди стільки праці й грошей? Чому ми маємо поневірятися по чужих кутках, коли тут є величезне подвір’я та великий будинок?

Сьогодні вранці я знову пробувала з нею поговорити. Поставила на стіл сніданок, налила свіжого чаю, сіла поруч.

— Мамо, давайте просто сядемо й спокійно все обговоримо. Богдан хоче як краще. Подивіться на хату сусіда — там усе чисто, сучасно, гарно. Ми ж просто хочемо, щоб і в нас було так само. Чому ви сприймаєте кожну нову річ як образу?

Вона подивилася на мене таким холодним, чужим поглядом, від якого аж сироти по шкірі пішли, зсклала руки на грудях і навіть до тарілки не торкнулася.

— Мені вашої моди не треба. Ви вже й так усе спаплюжили, що могли. Скоро й мене винесете разом із цим диваном.

Вона встала й вийшла на вулицю. Я залишилася сидіти на кухні біля холодного чаю. За вікном чути, як Богдан заводить машину, збирається їхати в район за цементом для фундаменту гаража. Мама стоїть біля хвіртки, дивиться на нього вовком і навіть не вітається. Дитина у візку почала плакати, я беру його на руки, гойдаю і просто не розумію, як нам усім жити далі в одному домі під одним дахом, коли між нами виросла така глуха стіна.