Я любила приїздити до бабусі в село ще дитиною, а, коли стала дівчиною, то мені це подобалося в стократ, ніхто так не привертає увагу хлопців, як щось незнайоме і це «незнайоме» – було я.

Коли за мною оберталися голови і шепотіло: «То чия така», то мені було найвищим компліментом.

Так, я не була аж така красуня, але оцей флер таємничості і інакшості виділяв мене з-поміж перших красунь, я ніколи не сиділа на лавці в сільському клубі, бо мене запрошували до танцю перші красені села, навіть чубилися аби мене проводжати.

Я була юна, хотілося подобатися і я закохалася в Миколу та так, що скоро ми вже стояли кожен у себе вдома і говорили, що пора робити весілля, бо скоро буде дитинка.

Моя мама була категорично проти і навіть на весілля не приїхала. Свекруха так само була проти, бо я їй не подобалася і вона вважала, що я вертихвістка і її син зі мною не буде щасливий.

– Он з Ольгою ти ходив, яка гарна дівчина і наша, вона все знає і вміє, а ця що?

Одна моя бабуся старалася всіх примирити.

– Та досить, люди добрі, нам родиною треба бути міцною, а ви чого? Та радіти треба, що дитинка буде.

В той час так було, що хлопці йшли на два роки служити і ось Микола пішов, а я з дитиною сама, наче й дружина, але жити у свекрів не схотіла. Мама моя не горіла бажанням жити зі мною, тому залишилася одна бабуся, в якої я жила і яка мені дуже допомогла в житті.

Два роки швидко проминули, прийшов Микола до мене десь через день, як вернувся. Спочатку пішов до матері, далі друзів провідав, а далі вже й мене з дитиною. Поцілував у щоку, на сина зиркнув і все – топчеться біля порогу, бо й по-суті нам й нема про що поговорити. Чужі ми стали за цей час. Наче в листах і писалося оте «Люблю-цілую», але кожен розумів, що вже й не пам’ятає цього відчуття і почуття.

– Ти цей, – каже мені, – Якщо хоче, то приходь з малим до нас жити…

– Та ні, ти якщо хочеш, то приходь до нас жити, – відказала я.

І якось так легко стало мені, що він не погодився жити в бабусі. Я любила нашого сина, але чоловіка ні, пройшло те захоплення.

Я пішла вчитися в райцентр, а бабуся гляділа онука, там я й зустріла Ігоря, він працював на заводі і був старшим за мене на п’ять років. далі нам дали житло своє і ми остаточно переїхали з села.

Микола вдруге одружився на тій своїй дівчині, яку так йому радила мати і у них двоє дітей. живуть у матері, а та й не нахвалиться, яка її невістка хороша, які діти прекрасні, як добре живеться їм всім.

Мама моя теж рада, що я вийшла заміж за Ігоря, сама зголосилася допомогти мені з другою дитиною.

Бабуся теж рада, бо між нами мир і злагода, вона дуже тішилася, коли ми всі приїжджали до неї і казала:

– Як то добре, коли чути дитячих сміх, а не сварку.

А тепер я себе питаю – чи варто було взагалі починати ті перші стосунки, йти наперекір волі батьків, думати, що відстань нас тільки зміцнить, що ми наче в тих фільмах – головні герої, яка палко кохають.

Якби я не відбивала Миколу в Ольги, якби він не повівся на ту міську новизну, то скільки б ми зберегли життєвої сили і нервів нас усіх? Ми б швидше стали щасливими? – ось це я себе питаю? Чи варто йти наперекір усьому, думаючи, що це варте всього на світі – як ви гадаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка