«Тепер будеш всі речі тягнути в вантажівку, раз не хотів мамі помогти меблі переставити», – з такими словами я повідомила чоловікові. Що його затія вдалася, але трішечки не так, як він собі хотів.

Справа в тому, що моя мама п’ять років тому овдовіла і не хотіла більше виходити заміж, хоч їй тоді було лише п’ятдесят один рік. Вона буле певна, що буде мені допомагати з дітьми і не буде часу на особисте.

Само собою, що ми переїхали з чоловіком жити до неї, у неї своя трикімнатна квартира, я була щаслива, бо вдома, то таки найкраще.

Але тут вже мій чоловік вирішив, що все йому не так: сміття він не винесе, поличку не приб’є, кран не замінить, продукти не купить, бо він у приймах. Це для нього було щось несказанно зменшуване його гідності.

Але, коли мама попросила переставити меблі, тоді у нього зародився план:

– Твоя мама має зайнятися особистим життям, аби дурні думки в голову не лізли.

І став його виконувати. Через місяць до нас почали заходити в гості його колеги, знайомі та родичі маминого віку.

А через два місяці мама сказала, що виходить заміж і квартиру продає, бо вони купують будиночок за містом!

– Будете з онуками приїжджати та на вихідні лишати. Там така краса! Ти рада за мене, доню?

– Несказанно!

– А по вигляду не скажеш.

– Зате, мамо, чоловік мій любий буде дуже радий це чути. Йду йому повідомлю цю прекрасну новину.

Як ви гадаєте. Як мені віддячити чоловікові за те, що зробив маму такою щасливою?