Ми з чоловіком жили з мамою, ну вибачте, що не відправила його одразу за кордон, щоб заробив на квартиру.

Можу впевнено сказати, що мама любила мого чоловіка і ніколи не називала його зятем, а все Ігорчиком.

Ми працювали в школі вчителями, тому грошей багато у нас не було і лівих доходів також, тоді репетиторство ще не набуло такої масовості, як зараз, тому й на цьому грошей не заробляли.

Надіялися ми на те, що молодим спеціалістам от-от дадуть квартиру. На носі були вже 90-сті. Тому ми мали велику надію, що встигнемо в останній потяг.

Коли ми жили з мамою, то можу впевнено сказати, що це був найкращий наш час, ми жили, наче в тризірковому готелі (сказала б п’ятизірковому, але бачили б ви наш ліфт і коридор).

Мама ходила по продукти. Стояла в довжелезних чергах за всім, прала і прибирала, а потім робила нам таку вечерю, що просто пальці облизували і тарілку вилизували.

Ігор багато роботи в тещиному домі не мав, хіба якусь дверку перекошену зремонтує і вже вся теща світиться та дякує, який він майстер.

Мене така поведінка смішила, бо я вважала, що досить елементарного «Дякую» для такої роботи, а не п’ятихвилинних дифірамбів.

Ми все-таки дочекалися нової квартири і, здавалося б, мали зажити, мов наречені, але ні.

Хатня робота мене виснажувала, вічно за тими зошитками не було часу щось смачне приготувати, та й готую я,(не кидайте камінням!) доволі посередньо. Ігор злився і з ностальгією згадував тещині борщі та тушкованку.

Перша дитина мене добряче приземлила і я втягнулася в цю домогосподарську колію з вічними каструлями та пелюшками. Мріяла про роботу – чесно вам скажу.

Мама прибігала мене трохи перемінити, щоб я відпочила від дитячих коліків. Вона приходила не одна, а приносила і продукти, щоб приготувати поїсти.

Тоді Ігор ще з порогу усміхався:

– Чую, чую, що мама була! Ще з коридору зачув, – і кидався на наїдки.

Не знаю, кого там діти об’єднують, але нашу родину це просто розкололо. Я не справлялася зі своїм малям, хоча тримала в тиші тридцять дітей в класі. Просто дивина…

Якимось чином я зрозуміла, що у нього є інша, от почула і все. Розповіла про свої підозри мамі і та вирішила:

– Йди на роботу. Ти й так з Маринкою не справляєшся, а я буду допомагати.

Мама якимось чудом і з Маринкою сиділа і встигала нам приготувати їжу – знову почалися райські часи, особливо для Ігоря.

На деякий час він перестав пахнути огидними парфумами.

Коли ми за столом сперечалися, то мама намагалася розрядити обстановку, обернути все на жарт – вона була просто ідеальним громовідводом.

Далі я знову пішла в декрет. Все повторилося з дивовижною точністю: виснаження від перебування з дитиною і огидні парфуми від Ігоря.

Мама знову намагалася налагодити наші стосунки, але Ігор таки змінився. Він вже не соромився й при мамі говорити мені доволі гострі речі.

Я твердо вирішила, що жити з ним не буду.

Мама тяжко переживала наш розрив, на відміну від мене. Я доволі швидко оговталася і прийшла в норму. У мене вже були всі атрибути соціалізації жінки, тому я не планувала зосереджуватися на чоловіках, а зайнялася кар’єрою.

Тепер я директорка школи, мої діти одружилися, а мама тепер бігає до них і відводить біди від їхніх життєвих негараздів. Я часто сміюся, що якби не мама, то я б розлучилася з Ігорем ще в перший рік життя.

– Але ж тоді б у тебе не були цих прекрасних дітей, – каже мама, – Для чого ж тоді жити, якщо ти не маєш рідної людини?

– Мамо, ти надто сильно живеш для інших. Тобі не здається?

– Може, але це все через те, що я вас дуже сильно люблю.

Таке собі пояснення, я вважаю. Бо я б тоді не терпіла біля себе чоловіка, який смердів огидними парфумами.

Фото Ярослава Романюка.