– Олю, ти знала, – питала я доньку ще раніше, але вона відпиралася.

А тепер, коли й місяця не пройшло з нашого розлучення, то вона виставляє це усміхнене фото і так легко називає матір’ю ту, яка забрала у мене чоловіка.

– Мені пасує молода дружина до посади, – так при мені жартував чоловік, коли ми кудись виходили.

Я й сама бачила, що майже всі його колеги мають молодих супутниць і дуже тому дивувалася, а він мені отак жартома відповідав.

Але в кожному жарті була й доля істини.

Коли одного вечора він не прийшов ночувати, то вже й до мене дійшло, куди він пропадає і куди діваються його гроші.

– Та ти сама на себе подивися, у мене є жінки твого віку, то їм більше сорока не даси. А ти що?

А я що? Робота – дім – діти – прибирання-готування-робота.

Колись мріяла, що піду вчитися, але то Оля з’явилася на світ, а далі Віталик, а далі чоловік сказав, що вже не варто мріяти про освіту, а йти куди беруть.

Мені було тридцять і я пішла в магазин продавати. Робота дуже мені на ноги давала, але хіба хтось відміняв ту біганину за дітьми в школу, далі в магазин, а далі по дому ще накрутитися.

Але я не зважала, бо ж треба, хто зробить, як не я.

Коли чоловік вже став на ноги, то я пішла працювати до нього. Він сказав, що не пасує його дружині перед клієнтами увиватися.

Запхав мене в відділ кадрів, де я нічого не чула і не бачила, а потім принесли мені на хвості плітки, що наш начальник, тобто, мій чоловік, має когось і вже дуже давно.

– Вона наверху працює, – шепотіли і очі закочували, наче там святі ходять.

І я не змовчала та опинилася за бортом сімейного щастя. Квартира була свекрушина, а та давно не хотіла мене за невістку, все мріяла, щоб синочок знайшов кращу. От і дочекалася.

Я сиділа у мами без житла, без роботи, а тепер вже й без доньки, бо мама вже інша, молодша і сучасна.

Син мене підтримував, але з батьком теж не хотів сваритися, адже той оплачував його навчання.

Жаліла я себе довго, але ж грошей на життя треба.

Вирішила, що піду в експедитори, щоб далеко їздити і мало бувати удома. Прийшлося вчитися водити, але я якось навчилася, а ще мені дуже сподобалося. Нові міста, нові люди, нові емоції.

Я люблю щось про місто дізнатися, куди ми їдемо, походити по ньому, на людей подивитися, щось смачненьке з’їсти.

І стала з мене якась така трохи блогерка. Коментують мене люди, рекомендують міста і заклади, історичні місця.

Донька раптом прокоментувала: «моя матуся», а мені так прикро стало, краще б вона нічого й не писала. А як побачила, що я за кордон кілька разів їхала, то просила щось їй там купити, коли ж я відмовила, то образилася.

– Ти що не можеш мені це купити? Шкода на доньку часу? Не дивно, що тато тебе покинув!

Я нічого не відписала. Мені не шкода для неї грошей, просто я не бажаю їхати переповнене місто лише для того аби в якомусь магазині в довгій черзі щось їй купити, яке вона одягне на вечір і забуде, а я стільки часу витрачу. Тепер він мені дуже потрібен, час, адже його з кожним днем все менше і менше, і варто думати про щось справді важливе для себе, щось робити таке, що робить мене щасливою і потрібною, якщо не рідним людям, то хай чужим.

А ви що про це думаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота