Як я, жінка з вищою медичною освітою, маю мило усміхатися, слухаючи таку нісенітницю?

Може, вона відчувала, що я її на дух не переношу, тому зі своїми сумками і своїми бесідами про село і її півня Петруся, приїздила дуже рідко. Я просила Романа аби сам їздив до неї, бо вже один її вигляд на мене справляв неабияке враження.

І ось мені стукнуло тридцять три роки, а дітей і близько нема. Я розуміла, що от-от Роман почне собі шукати іншу жінку і мама моя була тієї ж думки:

– Та ти не переживай, діти, то не так вже й радісно: вічно плачуть і всім невдоволені. Тому твій Роман може когось і мати збоку з дитиною, але тебе не кине.

Але я була іншої думки, бо дитину він не покине, а як свекруха довідається, то вже буде до тієї з сумками ходити і ця думка мене розвеселила.

Але нарешті сталося чудо – я зрозуміла, що при надії, але ця звістка якось не дуже втішила мою маму:

– Доню, ти ж розумієш, що таке пізнє дитя і все може бути не так добре? Ти попитай свого лікаря, що краще зробити все швидко і змиритися з тим, що ти просто не для материнства.

Я розуміла, що мама має рацію і хоче для мене кращого, але я хотіла цю дитину, будь-яку, але мою. На мій жаль, все виявилося так, як казала мама і ніхто не давав втішних прогнозів.

Спочатку Роман мене ще підтримував, але потім почав від мене віддалятися і я розуміла, що він по-своєму переживає те, що його дитина буде безпомічна.

Коли приїхала свекруха зі своїми сумками, то я вже не мала сил навіть обуритися.

– Алло, ти чого така? Хіба дитині буде краще, коли мати мов з хреста знята?

– І ви туди ж?, – я перейшла на крик.

Але свекруха наче нічого не знала про дитину, але була безкомпромісна:

– Романе, вези її до мене на літо, бо тут в чотирьох стінах то не є діло! І сам їдь, нема тобі чого тут без дружини робити!

– А робота?, – здивувався чоловік.

– Робота роботою, ще не одна буде, а дитина в тебе поки одна. Бери відпуск!

І отак ми неохоче переїхали в село. Скажу, що там був спокій, не було інтернету і не було причин мені щосекунди щось вичитувати і себе накручувати. Я відчувала рухи дитини і цього мені було більше, ніж досить.

А ще змінився мій чоловік, бо він був поруч, він приносив мені сунички на довгій травинці, гуляв зі мною тихими вечорами і рахував зорі. Я давно не відчувала, що він мені такий рідний, такий розуміючий.

Свекруха тягла нас до церкви і я йшла, але просто сиділа під старими стінами і слухала той церковний гул співу і речитативу, який мене заспокоював.

Напевно, це було для того аби я змирилася з дійсністю.

Ні, чуда не сталося і у нас особливий хлопчик, але я змінилася. Розумієте, я люблю свого сина з тим спокоєм, з яким моя свекруха вірить в бога і в те, що він благословить нашого сина. У нас змінилося життя, але не в гіршу сторону. А я б сказала, що в кращу, бо ми часто їздимо до моєї другої мами і я знаходжу там не лише допомогу, але якусь рівновагу в собі, в житті. У мене немає запитань – за що? Я лише молю Бога аби дав мені сили, щоб я зробила для свого сина перебування тут комфортним і щасливим.

Моя мама мене не розуміє, каже, що треба було вчинити мудро одразу і жити звичним життям. Але якби мені дали вибір, чи те життя, що було без сина і теперішнє, то я б обрала теперішнє.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота