Моя рука звично взяла наступну папку зі стосу. «Справа № 45. Неналежне виконання батьківських обов’язків. Микола Клименко». Знову і знову те саме. Моє життя в останні роки перетворилося на нескінченний потік чужих сімейних драм, чужих сліз і чужих дітей, які шукають дім.

Не гоже так порівнювати, але я сама була тим чоботарем без чобіт, бо за свої сорок два роки так і не наважилася дати родину чужій дитині.

Після роботи я заходила у свою порожню чисту квартиру, вмикала телевізор, щоб заглушити тишу, і чекала наступного ранку.

«Що ти чекаєш, Марʼянцю? – часто питала мене подруга Ольга. – Хочеш дитину? Ти ж можеш усиновити! Скільки тобі ще чекати? Сорок два на носі».

Вона мала рацію. Але думка про усиновлення у моєму віці… Вона викликала паніку. Я бачила ці процеси зсередини. Я бачила, як важко адаптуватися і дітям, і батькам. Я боялася. Боялася, що не впораюся. Боялася, що мій вік не дасть мені достатньо сил, енергії та терпіння.

Переконувала себе, що ще пів року чи рік, наберуся досвіду, начитаюся літератури, піду на ще один тренінг і тоді буду готова.

І так дотягла до сорока двох, задовольняючись тим, що приношу користь іншим.

І ось переді мною папка. Микола Клименко. Вдівець. Троє дітей: Поліна (14 років), Василько (12 років), Іринка (5 років).

За всіма паперами – неналежне виконання обов’язків. Сусіди, вчителі, навіть дільничний – усі свідчили: «Діти недоглянуті, батько не справляється, у квартирі безлад». Загроза вилучення.

«Знову горе-батько», – зітхнула я обурено, відкладаючи папку.

Перед очима вже бачила чоловіка, який себе жаліє і на дітей переклав всі обов’язки по дому, а сам не просихає та всі гроші витрачає на гульки.

Я мала перевірити дім особисто аби винести остаточне рішення.

Моє професійне чуття підказувало, що за сухими рядками актів приховується щось більше, ніж просто недбальство.

Коли я приїхала, то двері відчинив господар і при тямі, хоч і виснажений та втомлений.

«Доброго дня. Я Микола», – він ледь помітно кивнув, запрошуючи мене всередину.

Квартира була не те, щоб брудна, вона була переповнена посудом у раковині, горою несортованої білизни на дивані, зошитами та підручниками. Які були розкидані по столі, дивані, складені на підвіконниках. Але при цьому в повітрі не було відчуття занедбаності. Пахло свіжозвареним супом і трохи сирими одягом.

«Я розумію, що тут… не ідеально», – почав Микола, соромлячись. Він нервово смикнув рукою, ніби шукаючи, за що вхопитися. – «Але я справді намагаюся. Дружини не стало пів року тому. Швидко. До того я був адвокатом, мав практику. А тепер… Тепер я мушу працювати вночі, коли вони сплять, щоб заробити. Вдень я з Іринкою, готую, прибираю, намагаюся робити уроки з Васильком і Поліною… Сил не вистачає. Я не сплю вже три тижні».

Його голос затремтів. У цей момент з кімнати вийшла маленька Іринка. Дівчинка з русявими кісками, у м’ятій, але чистій сукні, одразу ж підійшла до батька, міцно обхопила його ногу й сховалася за нею, лише краєм ока розглядаючи мене.

Я присіла навпочіпки, щоб наші очі були на одному рівні.

«Привіт, сонечко. Я Мар’яна», – мій голос був м’який, професійно-заспокійливий.

Іринка не відповіла, але її маленька долонька міцніше вчепилася в Миколині штани.

«Бачите? Вона не відпускає. Вона боїться, що я піду, як її мама, або що ви мене заберете» – Микола нахилився і поцілував доньку в маківку.

Цей жест, ця крихкість і щира, безмежна любов батька і дитини, миттєво змили з моїх очей усю паперову сухість. Це була не справа про недбальство, це справа про сімʼю, яка вчиться жити без мами.

Я встала. Моє рішення було миттєвим і твердим.

«Миколо, я вам допоможу. Я не для того тут, щоб когось забирати. Я тут, щоб зберегти вашу сім’ю. Ми доведемо, що ви не неналежний, а втомлений батько. Я залучу соціальні служби для допомоги по господарству, а сама допоможу вам юридично», – сказала я, і в моєму тоні пролунала впертість, яку я давно не відчувала.

Але я подивилася на нього, на цього виснаженого чоловіка, і на цю маленьку дівчинку, яка, як охоронець, захищала батька, і зрозуміла, що мій страх перед великою відповідальністю, перед тим, що я не впораюся – все це здалося незначним перед реальною загрозою: розбитою родиною. Я не могла цього допустити.

Я почала діяти рішуче. Спершу я відразу ж зв’язалася із соціальною службою, наполягаючи не на “заборі”, а на “підтримці”.

«Слухайте, Ірино Петрівно, – говорила я керівниці відділу, – цей чоловік не п’є, він горює і працює до знемоги. Йому потрібна няня на кілька годин і час».

На диво, моя рішучість спрацювала. Можливо, зіграв роль мій багаторічний авторитет. До Клименків направили соціальну працівницю, яка мала допомагати з найменшою Іринкою та організувати побут. Микола мав навчити старших дітей підтримувати побут та виконувати легкі завдання по дому.

Одного разу, коли я допомагала Миколі сортувати документи, він сів поруч зі мною на підлогу, втомлено обпершись об стіну.

«Я дивлюся на вас і не розумію. Чому ви так за нас боретеся? Інші вже давно б склали акт і відправили документи до суду. Чому ви нам повірили?»

Це було пряме запитання, яке вимагало чесної відповіді.

«Через Іринку», – чесно сказала я.

«Тобто?»

«Вона бореться за вас і показала, як це, коли вчепилася у вас руками, впевнена, що втримає і ніяка зла тьотя татка не забере. Ваша дитина вірить у вас так, як ніхто. І я просто допомогла їй – втримала вашу родину вкупі. Тут не моя заслуга, що ви люблячий батько, добрий батько».

«У вас… немає своєї сім’ї? Я вибачаюся, я не мав питати».

«Я одна. Давно», – я відвела погляд. – «Колись… Колись давно я втратила дитину. А потім зрозуміла, що більше не можу мати своїх. Тоді мене залишили. Ось так я і живу до сорока двох років: працюю з чужими сім’ями і боюся створити свою».

Настала пауза. Це було найвідвертіше зізнання, яке я дозволила собі за останні двадцять років.

Микола підвівся, підійшов до мене і обережно торкнувся мого плеча. «Дякую за відвертість, Мар’яно. Мені дуже шкода».

Я кивнула, не в змозі говорити. Його розуміння, його відсутність осуду – це було цілюще.

Коли всі формальності були завершені я попрощалася з Миколою і його родиною, принесла їм торт аби відзначити, що все закінчилося.

«Мар’яно, а ти прийдеш до нас завтра?» – спитала Іринка, обіймаючи мою шию.

Її запитання, її довіра, її запах… усе це пробудило в мені інстинкт, який я вважала давно відсутній. Я зрозуміла, що закохалася в цю сім’ю. Спочатку в дітей: у Полінину мудрість, Васильків гумор, і, звичайно, в маленьку Іринку. А потім я підняла очі на Миколу і зрозуміла, що я закохана і в нього.

«Ти прийдеш, Мар’яно?», – спитав мене він і всі дивилися на мене.

«Так, прийду», – вони кинулися мене обіймати.

Я, яка боялася взяти відповідальність за одну дитину, тепер отримувала трьох. І любов чоловіка, який прийняв мене з моєю історією. Життя, яке я чекала сорок два роки, нарешті почалося.