– У мене не було тих іграшок, які я хотіла, того одягу, який я хотіла, не їла того, що хотіла і я поступила не туди, де хотіла, а туди, де ви мали змогу. Краще вже дітей не мати, ніж виховувати їх в таких умовах.

Ми з чоловіком тільки руками сплеснули, бо ніколи й не думали, що наша єдина донька так «потерпала».

Ми з Михасем сільські мешканці і все життя проробили в селі – я поштаркою, а він трактористом на фермі.
Жили ми в хаті, яку все життя будували і не завжди були гроші на витребеньки, які хотіла наша Маруся, то правда. Але, як вона каже, що не мала що їсти, то вже має гріх, бо щороку я вигодовувала дві свині, гусей та курей, садила город і сад, то вона не мала що їсти?

Я б теж хотіла їсти одні цукерки, але треба мати ще й розуму трохи.

Одягала я її як порядну дівчину, а не в оте всяке, що вона хотіла і я не бачу проблеми в тому, що вона поступила на швачку, а не на акторку. Тепер вона взагалі продає косметику, то далеко втекла?

І так мені доньчині слова в голові стали, що я ні спати, ні їсти не можу. На цьому наш рід і перерветься, ніхто до нас не приїде на свята та не звеселить подвір’я дитячим сміхом.

Та й Михась теж журився, бо ж на кого хата буде, як та пані залізла в місто і вже ні ногою додому? Я не кажу, щоб працювати, садити чи збирати, але просто приїхати не має інтересу, а все в тому телефоні сидить.

Коли люди приймали переселенців, то я порадилася з Михасем і ми вирішили прихистити теж і нам випала молода жінка з дитиною, Марина і п’ятирічний Толик.

І так ми зжилися з Мариною, наче вона мені рідна донька, а Толик кличе нас бабусею і дідусем. Яка то радість, коли в хаті звучить дитячий сміх.

А через якийсь час донька зателефонувала і я їй сказала, щоб їхала в село, бо ж там в місті неспокійно:

– Ой, мамо, краще хай зі мною тут щось станеться, ніж я в ваше село поїду без вигод і інтернету! Що у вас там?

Спитала наче між іншим і я їй розказала, що дехто має за радість жити в безпеці і теплі, але вона тільки розсміялася.

Вже Марина з нами другий рік живе, а донька ні разу й не приїхала, хоч дорога не така вже й далека. Навіть, коли я до неї телефоную та починаю щось з життя в селі розповідати, то вона каже, що то їй не цікаво, головне чи ми живі-здорові і на тому крапка.

Хоч ми ще з Михасем молоді, я рахую, люди, але ж роки пролетять і очевидно, що донька нами опікуватися не буде. Вся надія на Марину і то не знати, бо як вернеться додому і що?

Вже ми нашого Толика в школу відправили, тішимося його успіхами, живемо полегеньку, як донька приїхала.

– Чого ж ти не попередила, – сплеснула я руками, – Я б голубців накрутила та холодцю зварила!

– Мамо, хто тепер таке їсть? А хто це у нас тут живе, – каже невдоволено, – Де я маю переночувати?

– Та в третій кімнаті і переночуєш, ми ж не знали, що ти приїдеш, а Марина і Толик з нами тепер живуть, я ж тобі давно казала.

– Давно, але ж я не думала, що вони тут вкореняться і я не матиму в рідному домі місця! В дитинстві мені нічого не дали, то й тепер виживаєте з дому?

Донька образилася на нас, а я не розумію чому – вона ж всіма силами від нас відхрещувалася, а тут їй раптом закортіло села. І знову ми не знаємо з чоловіком, як правильно вчинити – чи перепрошувати доньку і казати, що Марина тут ненадовго, чи серйозно поговорити з Мариною на рахунок спадку, нашого спадку їй?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

Двері до світу пригод і емоцій чекають на вас на нашому YouTube-каналі.

Приєднуйтесь до нашої спільноти та підписуйтеся, адже кожен новий випуск — це нова можливість відкрити для себе щось захоплююче. Ваша історія теж чекає свого героя!