Мій брат був молодшим за мене, таким мазунчиком, що не передати. Мама завжди казала, що Петрусь як ангелик з кучериками і синіми-пресиніми очима.

Я була старша за нього на вісім років і мала його глядіти, далі вчила з ним уроки, як ходив до школи, тому я фактично його вибавила, бо батьки були цілими днями на роботі.

Потім я вийшла заміж і вже мала свій клопіт, але вірила, що мого Петруся жінка буде любити так само, як ми всі.

Минали роки, але він не женився та все перебирав дівчатами: то та йому не така, а та ще інша і взагалі зараз дівчата надто зіпсувалися.

– Хто тебе такого старого вже хотіти буде, – говорила йому я, – Тридцять років. То вже за дуже й для парубкування.

Але він все чекав і таки дочекався – одружився з дуже молодою дівчиною, якій ледве виповнилося вісімнадцять.

– Ой, сину, – говорила мама, – пара має бути в усьому. Дуже вже ти собі молоду жінку береш, дивився, щоб не каявся.

Але він лише відмахувався і був такий щасливий.

Пішли ми на заручини до тієї родини. Там тільки мати та бабця і видно, що не дуже є статки. Але дівчина була дуже гарна і така знаєте горда, мов королівна: спина пряма, голова високо, зиркає на Петруся, мов на якого підданого.

Єдиний, хто там справді радів нам, то були її бабця і мати, бо бачили, що хлопець з доброї родини і доньці буде вестися з ним гарно. Думаю, вони й знали добре, кого нам підсовують, яку добріницю.

Почали вони жити разом в моєї мами і тут про її коники вже мені мама говорила:

– Нема права їй щось сказати – одразу до Петруся з претензіями, що я їй зауваження зробила, а той перепрошує і вже їй чи квіти привозить чи який подарунок аби пом’якшити. А мені виговорює! Диви, яку пані з закутка взяли!

Згодом жінка сказала, що не буде з мамою жити і їй треба квартира в місті.

Петрусь поїхав на заробітки, а вона подалася до своєї матері жити. Працювала вона прибиральницею в поліклініці. Але так себе несла, що й лікарка їй не пара – все акуратна та вигладжена, голова задерта… І як вона лиш ту підлогу мила…

Петрусь вернувся через три роки і купив квартиру. Тоді вони вже почали жити в місті і ми до них рідко приходили, хіба на Петрусеве день народження і то Наталка всім своїм виглядом давала знати, що ми їй зайвого клопоту завдаємо. Тому Петрусь сам і на стіл подавав, і забирав порожні тарілки, може й сам готував – хто його знає.

Жили вони та жили 15 років, але дітей їм бог не давав.

– Попробуй до неї підступити, – жартували ми між собою, – поки золоті черевички не принесеш, то діла не буде.

Брат раптово дізнався, що захворів і вже було пізно. Приїхав попрощатися. Цього їй теж не забуду – не ми до нього їхали, а він з останніх сил прийшов до нас!

Ми не знали, нічого не знали!

Мама просила його лишитися з нами, але він хотів побути з нею…

На поминках вона так лицемірно голосила, що я просто не могла слухати. Мама їй сказала, що сорок днів ми справлятимемо у нас, якщо хоче – хай приїжджає.

І от вона приперлася з новиною, що вона при надії від Петруся.

Я їй просто не вірю. Думаю, що вона хоче аби ми всі ту дитину годували та ростили!

Думала їй все сказати в очі, але як згадаю Петруся, що він завжди все тишив наші суперечки, завжди все мало бути без образ… Чи таки варто поставити її на місце?

Фото Ярослава Романюка.