В голові у мене крутилася лиш одна думка – я ж звичайна людина, для чого мені такі випробування? Я нікому не робила зла, прожила з чоловіком разом, ні у кого його не забираючи, молилася, допомагала батькам і тим, хто просив про допомогу, то ніколи не відмовляла. За що?

Ми з Ільком жили в одному селі, він старший за мене на два роки, залицятися геть не вмів, приходив на посиденьки на вигін, де збиралася молодь, і мовчав.

Він мені давно подобався, але ж я чекала, коли першим щось скаже, попросить провести. А тут ніяк, як йшла з дівчатами на вигін, то так з ними й додому. І ж бачу, що на мене дивиться, але не усміхнеться, а я теж не сміюся, бо ж він першим має це зробити.

Не знаю, як би ми довго так дивилися один на одного, але підвернулася мені нога, я скрикнула, а він тут біля мене й виріс.

– Ногу підвернула? Я тебе понесу.

І взяв мов пір’їнку і поніс.

– А тепер вже маю й оженитися, – сказав він мені біля воріт.

Він сказав це наче й жарт, але я відповіла:

– А я не проти вийти за тебе заміж.

І отак він на неділю заслав сватів, батьки мої були в такому подивуванні, що й не знали, як це так – я ні з ким не гуляла, а тут весілля.

Пішли ми жити до його бабусі, ми її гляділи до останку і хату її перебудовували. Добре жили. На світ з’явилася донечка Лідочка. Я ще хотіла мати дітей, але все не виходило. Тому ми вже над нашою донечкою так трусилися, так молилися, лиш би все у неї в житті вдалося.

Просто жили – господарка, що там донька чи з міста приїде та чи сумку готувати їй треба на навчання. До батьків піти помогти, чи косити, чи вишні рвати, чи картоплю копати – ось мої були інтереси.

Не хотіла я ні багатства безмірного, ні панування – хотіла побачити свою доньку в весільному платті і онуків няньчити та з чоловіком зустріти старість. І ще аби всі були здорові.

Ліда вийшла заміж і поїхала з чоловіком на відпочинок. Вона вміла плавати, але чого таке сталося – я не знаю.

Мені на той момент було сорок п’ять років і я наче зависла між двома світами – там, де я радію за доньку і там, де її нема.

І стала я розуміти, що не можу витримати. Прийшла до Ілька і кажу:

– Я не витримую, чоловіче, не можу змиритися. Вже такі мені думки на долю йдуть, що не знаю чи й можна таке думати. Візьмімо дитину з дитбудинку… Що скажеш?

– Добре, – чоловік погодився, хоч і не дуже вірив, що нам дадуть дітей.

Вже потім мені казав, що був певен, що цього ніколи не буде, бо ж молоді які є та хочуть взяти, а тут ми. Але пішли.
І так з тими паперами мені світ закрутився, що я вже й лиш від одного кабінету та до іншого йшла. Сказали чекати.

Після таких слів. Я голову й похнюпила, чоловік став розраджувати, а я зрозуміла, що не матиму я дітей. Аж тут за якийсь час телефонують.

– Ви самі розумієте, які у вас шанси, а тут такий випадок, що ніхто не хоче дітей брати. Їх троє, розлучати не можемо по закону, а як ви їх не візьмете, то й ніхто не візьме.

– Ми беремо!, – вигукнули ми з чоловіком, далі переглянулися і заплакали від щастя.

Прийшли, а там хлопчику старшому дванадцять, далі молодшому вісім і найменшій донечці сім. Тут вже й мені ноги затряслися, бо ж діти не великі, але чоловік так мене впевнено вів по тих всіх процедурах, бо я геть була розгублена.

Привезли ми дітей в село, показала їхню кімнату, нашу обору, тварин. А там і пес, кішка з кошеням, кролики, кури, корова… А сад у нас, все можна їсти, випитувала, що люблять аби їм приготувати.

І так потроху-потроху ми до дітей прихилилися, а вони до нас.

Зараз вже й не скажу, що вони не мої. Розумієте? Вони такі мої-мої, хто не знає нас, то каже, що на нас схожі діти.

Ми їх вивчили, помагаємо зараз всім, чим можемо. Та то вони вже більше біля нас, ніж ми.

Донька моя рідна завжди зі мною, не подумайте, вона наче в мене четверта, я лиш жалкую, що вони її не знали, а вона їх. Дякую долі, що навернула мені так розум, що пішло мені все в добро, що серце моє відкрилося для любові, а не зачерствіло, не ствердло. Кому би від того було краще? А так ми всі знайшли любов і дали любов. А це найголовніше.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота