У нас Оля – одиначка і ми люди не бідні, не багачі аж такі, але на хліб з маслом є, і доньку ми в достатку ростили, а вона у нас ще й не вибаглива була, не хотіла ні золота чи одягу модного, а книжку нову чи в кіно піти. Коли пішла вчитися, то ми дуже переживали і виявилося, що не даремно. Познайомилася вона з Ігорем і так закохалася, що я не розуміла, як так можна сильно прикипіти до людини. Що я її не спитаю за хлопця, де вчиться чи працює, хто батьки, а вона одразу наїжачилася:

– Яка тобі різниця, мамо. Я люблю людину, а не його освіту чи батьків! Досить лізти в моє життя.

Ми спочатку думали, що мине, але вже дійшло до того, що веде вона його до нас знайомитися. Мені він не сподобався, такий аж надто улесливий, очі бігають по хаті, до доньки тулиться…

І чоловік мій так само такої ж був думки про нього, ще й я – слизький тип. Отак ми обговорювали ці відвідини, аж тут Сергій мені й каже:

– А ти брала гроші тут зі шкатулки?

– Та ні, але добре, що ти зняв гроші, бо треба купити пральну машину, ця вже геть на ладан дише.

– Їх нема, – сказав чоловік, то ти брала чи ні?

– Ні, не брала.

Я була розгублена, бо де вони ділися. Ми й не думали на Ігоря, подумали, що десь переклали чи він і не знімав. А далі я й прикраси своєї улюбленої не знайшла, отак її поставила на тумбочці, бо приміряла яку вибрати до сукні для гостини і не поклала назад. І теж думала, що вона десь закотилася…

А через кілька місяців прийшла Оля вся похнюплена – покинув її хлопець і ще й не просто покинув, а виявилося, що напозичав у неї грошей.

– Дівчата сказали, що він багатьом першокурсницям так голови закрутив, і багатьом винен гроші… І ніякий комп’ютер я не купила…

Чоловік аж почервонів, бо ж ми зрозуміли, де наші гроші ділися.

– Їй і так зле, не кажи нічого, – прошепотіла я йому.

Далі донька вчилася і вже ні на кого не дивилася, бо дуже їй те перше кохання далося взнаки.

Вже ми її знайомимо з відповідними хлопцями з родин наших знайомих, але вона не хоче. Вже їй тридцять, а долі ніякої нема.

І якось у нас на дачі робочі будували альтанку і дуже вже один хлопчина позирав на неї. Я спочатку хотіла обуритися, але далі почула, як він каже іншому робітникові:

– Тату, це важке, я з Олегом підніму, а ви лиш прикрутите…

І стало мені дуже тепло від цих слів, бо дитина піклується про батька і має до нього теплі почуття, то така людина не може бути поганою. Знаєте, людяності чомусь в університетах не вчать, а цей хлопчина робочий, але вже цю цінність має.

Я тоді з чоловіком поїхала в місто, а Ольгу попросила з майстрами побути та заплатити їм гроші.

І так ми вдало поїхали, що й Олі сподобався Іван і стали вони зустрічатися. А далі весілля і діти, ми дуже раді, що цей хлопець нам за сина, бо він так само з повагою ставиться і до нас, і до доньки.

І я й досі маю на думці, що тоді треба було таки випитати, що то за батьки такого Ігоря виховали, що дівчатам отак крутив голови? Треба було наполягти на такій розмові і, може, й донька б зрозуміла, що яскрава обгортка не має достойної начинки. Чи вже й не варто згадувати минуле – як ви вважаєте?

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота