Я поправила перед дзеркалом комірець своєї нової блузки кольору стиглої вишні. Тканина приємно холодила шкіру, а золотистий ланцюжок виблискував саме так, як треба — не занадто зухвало, але помітно. У коридорі почувся шурхіт і серце звично стиснулося від того особливого передчуття, яке буває лише тоді, коли готуєшся зустрічати непроханих гостей.

Моя Любочка, моя маленька пташка, сьогодні вела в дім чергового «принца». Попередній, здається, зник після того, як я випадково згадала про її дитячі проблеми з дисципліною, а той, що був до нього, не витримав порівняння моїх домашніх голубців із маминими напівфабрикатами.

— Мамо, ми вже тут! — гукнула Люба, і в її голосі я почула ту саму наївну радість, яка зазвичай передує великим розчаруванням.

Я вийшла в передпокій, начепивши на обличчя свою найкращу маску доброзичливості. Хлопець був високий, з густою шевелюрою і якимось занадто впевненим поглядом. Артем. Чи Андрій? А, згадавала — Артур. Прізвище наче з якогось серіалу.

— Добрий вечір, Анастасіє Ігорівно, — він простягнув мені руку, і я помітила, як міцно він тримає Любу за лікоть. Моя донька аж світилася. Вона була в цих своїх вічних джинсах і розтягнутому светрі, хоча я тричі просила її вдягнути ту сукню з мереживом. Ну нічого, на моєму фоні вона сьогодні виглядатиме як підліток-переросток, що тільки на руку.

— Проходьте, Артуре, не стійте на порозі. Вечеря якраз доходить, — я ледь торкнулася його долоні своїми пальцями, демонструючи ідеальну м’якість шкіри, над якою працювала в салоні лише вчора.

Ми перейшли до вітальні. Я спеціально виставила найкращий сервіз, той самий, з тонкої порцеляни, який зазвичай припадає пилом у серванті. Люба почала метушитися, намагаючись допомогти з тарілками, але я м’яко відсторонила її.

— Відпочинь, сонечко. Ти ж цілий день у своєму університеті з тими мікроскопами, очі вже червоні. Артуре, сідайте ближче до мене, тут зручніше крісло.

За столом розмова спочатку не клеїлася. Люба намагалася розповісти про свою практику в лабораторії, про якісь там клітини та реактиви. Я слухала, підперши підборіддя рукою, і відчувала, як усередині закипає роздратування. Ну кому це цікаво? Хлопцю в його віці потрібна легкість, а не лекція з мікробіології.

— Любо, досить про роботу, — я перебила її на півслові, підливаючи Артурові домашнього вина. — Краще розкажи, як ти вчора знову забула вимкнути праску. Я ж кажу тобі, ти така розсіяна, зовсім як дитина. Артуре, ви не уявляєте, вона у нас досі може в трьох соснах заблукати.

Артур якось дивно посміхнувся і подивився на Любу. В його погляді було стільки ніжності, що мені захотілося негайно це припинити.

— Вона просто захоплена людина, — спокійно відповів він. — Я теж іноді забуваю про все на світі, коли занурююся в архітектурний проєкт. Це ознака таланту, а не неуважності.

Ось як ми заспівали. Архітектор. Ну звісно, перспективний, з амбіціями. Такі зазвичай найшвидше втомлюються від побутової незграбності дружин. Я поклала йому на тарілку найбільший шматок запеченого м’яса.

— Ой, ви такий захисник! Це мило. Але повірте моєму досвіду, життя — це не тільки проєкти. Це затишок, порядок, смачна їжа. Люба у нас більше по книжках, знаєте… Я її до плити силоміць не затягну. Ось і сьогодні — все сама, все сама.

Донька помітно знітилася. Вона почала колупати виделкою свій салат, уникаючи мого погляду. Я бачила, як її плечі опустилися. Мені було її трохи шкода, але я знала, що роблю це для її ж блага. Ну куди їй зараз заміж? Двадцять років — це ж майже дитинство. Вона ще не знає, які чоловіки бувають деспотичні, як вони висмоктують усі соки, вимагаючи ідеального побуту.

— Скуштуйте соус, Артуре, — я нахилилася до нього трохи ближче, так, щоб він міг відчути шлейф моїх парфумів. — Це мій фірмовий рецепт. Люба навіть не намагається запам’ятати інгредієнти.

— Смачно, дуже дякую, — він ввічливо кивнув, але знову повернувся до Люби. — Люба казала, ти хочеш наступного літа поїхати в експедицію в Карпати? Я думаю, це чудова ідея. Я б міг поїхати з вами, там такі ландшафти…

— Карпати? — я розсміялася, трохи голосніше, ніж планувала. — Боже мій, Артуре, ви бачили її руки? Вона ж від одного виду намету свідомість втратить. Їй потрібен комфорт, тепла ванна і гарячий чай під ковдрою. Яка експедиція? Вона там і дня не витримає без моєї опіки.

Люба раптом різко відставила склянку з морсом. Червона рідина хлюпнула на стіл, але вона навіть не помітила.

— Мамо, я вже доросла. І я сама вирішу, де я витримаю, а де ні, — голос її тремтів, але в ньому з’явилися небезпечні нотки.

— Звісно, звісно, доросла, — я заспокійливо погладила її по руці, але вона відсмикнула долоню. — Просто я за тебе хвилююся. Хто ще скаже тобі правду, як не мати? Артуре, ви ж зі мною згодні? Чоловікам подобаються жінки, які знають свої межі і свої можливості.

Артур нічого не відповів. Він уважно дивився на пляму на скатертині, а потім підвів очі на мене. В його погляді не було того захоплення, на яке я розраховувала. Там було щось інше — холодний розрахунок. Це мене насторожило.

— Я піду візьму ганчірку, — тихо сказала Люба і вийшла з кімнати.

Ми залишилися вдвох. У вітальні запала тиша, яку порушувало лише цокання годинника на стіні. Я відчула, що настав момент. Потрібно було діяти тонше. Я поправила волосся, дозволивши одному локону впасти на обличчя.

— Вона у мене така емоційна, — прошепотіла я, нахиляючись до Артура. — Іноді я просто не знаю, як з нею бути. Ви такий серйозний молодий чоловік, вам, мабуть, важко з її дитячими витівками.

— Мені зовсім не важко, — відрізав він.

— Це ви зараз так кажете. Поки ще триває цей цукерково-букетний період. А потім почнуться будні. Знаєте, Артуре, я іноді думаю… от якби поруч з Любою був хтось, хто міг би її спрямовувати. Але вона нікого не слухає. Навіть мене. Вона ще така нерозважлива. Може, їй ще зарано для таких серйозних стосунків?

Я поклала руку на його зап’ястя. Мої пальці були тонкими й доглянутими, з акуратним манікюром. Я бачила, як він подивився на мою руку.

— Ви дуже гарна жінка, Анастасіє Ігорівно, — раптом сказав він. Його голос став нижчим.

Я затамувала подих. Ось воно.

— Дякую, Артуре. Приємно, що ви це помітили. Я намагаюся тримати себе у формі. Знаєте, у моєму віці це вимагає зусиль, але я вважаю, що жінка завжди повинна надихати. На жаль, Люба цього поки не розуміє. Вона все в цих штанах, у цих кедах… Ніякої загадки.

Я підсунулася ближче. Я бачила кожну риску на його обличчі. Він був справді гарний, навіть шкода, що такий молодий.

— А ви, Артуре? Що надихає вас? — я дивилася йому прямо в очі, намагаючись знайти там ту саму іскру, яка зазвичай зраджує чоловіків.

— Мене надихає щирість, — відповів він, не відводячи погляду. — І сила характеру. Те, що я бачу в Любі. Вона не намагається здаватися кимось іншим. Вона справжня. І я дуже ціную, що вона не грає в ігри, які я зараз спостерігаю.

Я застигла. Його слова були як холодний душ. Моя рука все ще лежала на його зап’ясті, і тепер це виглядало просто безглуздо. Я спробувала відійти, але він раптом сам накрив мою долоню своєю.

— Ви так боїтеся її відпустити, що готові на все, — продовжував він тихим, майже лагідним голосом, від якого мені стало не по собі. — Ви навіть готові принизити її перед сторонньою людиною, щоб просто залишити її біля своєї спідниці. Але знаєте, що найсумніше? Ви думаєте, що пропонуєте мені альтернативу, але насправді ви просто показуєте свою самотність.

Я відчула, як до обличчя підлила кров. Що він собі дозволяє? Цей жовтодзьобик, цей… архітектор недовчений!

— Як ви смієте… — почала я, але в цей момент у кімнату зайшла Люба.

Вона стояла у дверях з вологою серветкою в руках. Її очі були червоними, вона явно плакала у ванній. Вона побачила наші руки — його долоню поверх моєї — і те, як близько ми сиділи. Серветка випала з її рук.

— Любо, це не те… — я хотіла висмикнути руку, але Артур не відпускав.

— Це саме те, Любо, — сказав він, підводячись і нарешті відпускаючи мене. — Твоя мама дуже хотіла переконатися, що я гідний тебе. Вона перевіряла мою витримку. Думаю, на сьогодні тестів достатньо.

Люба мовчала. Вона дивилася на мене таким поглядом, якого я ніколи раніше не бачила. Це не був погляд дитини, яку образили. Це був погляд дорослої жінки, яка раптом побачила в рідній людині щось жахливе.

— Мамо, навіщо? — тільки й запитала вона.

Я хотіла щось сказати про те, що вона ще молода, що я хотіла як краще, що чоловіки підступні, але слова застрягли в горлі. Я дивилася на свій ідеальний сервіз, на недоїдене м’ясо, на пляму від морсу, яка ставала темнішою на білій тканині.

— Ходімо, Артуре, — тихо сказала Люба.

Вона навіть не пішла переодягатися. Просто взяла свою куртку з вішалки в коридорі. Артур кивнув мені на прощання і двері зачинилися.

Я залишилася у вітальні. На стіні все так само цокав годинник. Я дивилася на своє відображення в склі серванта.

Блузка кольору вишні все ще була гарною, і помада не розмазалася. Але в дзеркалі я бачила лише жінку, яка дуже сильно старається вберегти доньку від помилок. Так не довго і до сивого волосся себе довести, якщо донька й надалі буде приводити таких недолугих кавалерів.

Де взяти сили витримати це все?