Коли ми з Максимом побралися на третій рік після університету, мені здавалося, що я вхопила Бога за бороду. Наше весілля було тихим, посеред старих сосен. Пам’ятаю, як він тримав мою руку, і я відчувала таку впевненість, ніби ми збудували фортецю, яку не візьме жодна облога.

Перші роки були схожі на нескінченну відпустку. Ми були тими самими «нерозлучниками». Максим — спокійний, надійний, як скеля. Я — лагідна, завжди готова підтримати будь-яку його ідею. Він на риболовлю на світанку? Я вже заварюю термос чаю і збираю бутерброди. Він хоче дивитися довжелезну історичну драму? Я поруч, вкриваю нас обох пледом. Я пишалася своєю покірністю, вважаючи її мудрістю. Мені здавалося, що в цьому і є секрет щастя: бути відлунням коханої людини.

Але час — підступна річ. Він не руйнує все враз, він просто вимиває фундамент, як осіння злива.

На сьомому році шлюбу я раптом спіткнулася об порожнечу. Це сталося в звичайний вівторок. Ми вечеряли. Максим гортав стрічку новин, я розповідала про те, як пройшов день у редакції. І раптом замовкла на пів слові. Він навіть не підняв очей. Шум телевізора став гучнішим за нашу спорідненість.

— Максиме, — покликала я тихо. — Ти мене чуєш?

— Так, Оленко, — відповів він, не відриваючись від екрана. — Все нормально.

— Що «нормально»? Ти знаєш, що я зараз відчуваю?

Він нарешті подивився на мене. В його очах не було злості, там була лише втомлена байдужість.

— Ти знову за своє? Тобі просто нудно. Роботи зараз менше, от ти й вигадуєш проблеми там, де їх немає. Все ж добре: квартира є, зарплата стабільна, ми не сваримося. Що тобі ще треба?

Я замовкла. Як пояснити людині, що відсутність сварок — це не завжди ознака, що все добре? Іноді це просто ознака того, що обом уже байдуже. Я почала згадувати батьківську хату. Як там було легко бути просто дитиною, не нести відповідальність за «атмосферу» в домі, не підлаштовуватися під чужий настрій. Хотілося подзвонити мамі, виплакатися… Але я знала, що вона скаже: «Олено, не гніви Бога. Максим не п’є, не гуляє, гроші в хату несе. Що тобі ще бракує? Живи та радій». Для її покоління відсутність біди вже була щастям.

Ми вирішили пожити окремо місяць. Це була моя ідея — відчайдушний крок, щоб «перезавантажитись». Я чекала, що він почне заперечувати, переконувати мене, що ми впораємося. Але Максим лише кивнув:

— Можливо, ти й права. Нам обом треба видихнути.

Він зібрав речі за годину. Наступного ранку поїхав до батьків у передмістя. Квартира раптом стала величезною і холодною.

Перший тиждень я насолоджувалася. Можна було не готувати вечерю з трьох страв, не збирати розкидані шкарпетки, дивитися те, що подобається мені. Але на другий тиждень тиша почала тиснути на вуха. Я ловила себе на тому, що розмовляю з котом. Я зрозуміла, що всі ці сім років моє життя було вибудуване навколо нього. І без нього я — ніби розмита фотографія. Я усвідомила свої помилки: я так старалася бути зручною, що втратила власне обличчя, а потім почала вимагати від нього, щоб він заповнив мою внутрішню порожнечу.

Я чекала кінця місяця, як свята. Але місяць минув. Потім другий. Максим не повертався.

(Розповідь від імені чоловіка)

Батьківська хата зустріла мене запахом яблук і спокоєм. Тут все було просто. Мати не питала про «глибину наших стосунків», вона просто ставила на стіл гарячі пироги. Брат Андрій, який розлучився три роки тому, лише поплескав по плечу: «Відпочинь, малий. Жінки самі не знають, чого хочуть».

Перші дні не в Олениній квартирі (я вже почав називати її так про себе) я відчував лише полегшення. Більше не треба було бути під мікроскопом. Олена завжди хотіла «говорити про нас». Кожне моє зітхання, кожен погляд вона аналізувала, шукаючи підтекст. Я втомлювався на роботі, я хотів просто мовчати поруч із коханою жінкою, а вона сприймала моє мовчання як особисту образу.

Тут, у батьків, до роботи було десять хвилин пішки. Не треба було витрачати три години щодня на затори, повертаючись у квартиру, де на тебе чекає черговий допит про «твої почуття».

Олена дзвонила. Голос її тремтів. Вона казала, що все зрозуміла, що любить. А я… я боявся повертатися. Боявся, що через тиждень все почнеться знову. Ці нескінченні розмови, ці очі, повні очікування чогось, чого я не міг дати. Мені було комфортно. Зручно. Мама прала сорочки, брат кликав у паб. Життя стало пласким, але передбачуваним.

Якось увечері я сидів на веранді. Мати підсіла поруч.

— Сину, ти ж знаєш, що затишок і дім — це різні речі? — тихо запитала вона. — Тут тобі затишно, бо ти гість. Але дім там, де твоя душа болить за іншою людиною. Ти за Оленою сумуєш? Чи лише за комфортом, який вона створювала?

Я не відповів. Але тієї ночі я вперше за довгий час не зміг заснути. Я згадав, як Олена сміялася, коли ми вперше потрапили під зливу. Вона не була тоді «покірною і лагідною», вона була живою. Справжньою. І я зрозумів, що своєю байдужістю я сам перетворив її на ту тінь, від якої потім захотів втекти.

Минуло три місяці. Олена приїхала сама. Без попередження. Вона не плакала і не звинувачувала. Вона просто сіла навпроти мене на лавці в саду.

— Максиме, я не хочу тебе повертати «в сім’ю», — сказала вона, дивлячись мені в очі. — Я хочу почати все з початку. Але цього разу я не буду мовчати, коли мені складно. І я не буду жити тільки тобою. Я знайшла курси кераміки, я знову почала малювати. Я зрозуміла, що була порожньою, і намагалася випити тебе до дна, щоб наповнитися.

Я дивився на неї й бачив ту дівчину з соснового лісу. Вона більше не була «зручною дружиною». Вона була жінкою, яку я міг знову втратити — вже назавжди.

— Завтра субота, — сказав я. — Поїдемо на риболовлю? Тільки термос з чаєм готуватиму я.

Вона посміхнулася. Вперше за сім років це була посмішка не покірності, а рівності.

Ми ще не знали, чи витримає наш скляний замок нову бурю. Але принаймні ми почали будувати його не на піску чужих очікувань, а на твердому грунті правди. І хоча дорога додому тепер знову займала півтори години через затори, цей час я витрачав на те, щоб придумати, про що я насправді хочу їй розповісти.