Я сама проходила ці процедури вже не вперше, і знала, як буває важко, тому почала її розраджувати.

Згодом виявилося, що в Тані не все гаразд і за межами цієї палати. Її чоловік мало заробляє і навіть не цінує її підтримки, звинувачуючи у відсутності дітей. На роботі Таня теж не мала спокою – їй здавалось, що всі намагаються скористатися її добротою, навалюючи на неї власні обов’язки.

У мене ж, навпаки, все складалося чудово: люблячий чоловік, стабільний дохід, невеликий бізнес, а моє улюблене хобі — малювання — стало професією. Я працювала у школі, вела гуртки для дітей, і хоч ця справа не приносила великих грошей, вона приносила мені задоволення.

З того дня ми почали часто спілкуватися. Я намагалася слухати Таніні розповіді про всі її негаразди, співчуваючи їй. Вона почала приходити до мене додому, і так ми зблизилися ще більше. Та навіть у хвилини щирих розмов я помічала, що Таня іноді дозволяла собі тонкі коментарі, які мене зачіпали.

Наче випадково, вона казала: «От тобі пощастило, у вас будинок такий затишний, не те, що наша тісна панелька. Ми змушені економити, щоб вистачило на лікування». Або з сумом натякала: «Ну, твій чоловік, звісно, красень, а мій…». Я відчувала, що ці слова та прихована заздрість трохи псують нашу дружбу, але продовжувала її підтримувати.

Час від часу Таня просила позичити гроші. Мені ніяково було відмовити, і я допомагала, але ніколи не чула від неї конкретних обіцянок повернути позичене. Бувало, вона залишалася у нас на ніч, коли її чоловік приходив додому «під градусом», як вона казала.

Чоловіку моя прихильність до Тані не дуже подобалася. Він іноді питав: «У неї немає родичів? Чому вона ночує у нас?» Мені доводилося заспокоювати його і приховувати, що Таня ночує у нас, коли чоловік їде у відрядження. Вона стала настільки частиною мого життя, що я вирішила допомогти їй інакше – знайшла для неї вакансію у нашій студії, де працювала. Таня була справді талановитим менеджером, тому наш директор був вдячний за таку рекомендацію.

Проте на цьому Таня не зупинилася. Одного разу вона сказала мені: «А чому б нам не відкрити власну студію і забрати всіх клієнтів? Будемо самі заробляти і ні з ким ділитися не доведеться».

Така ідея мені не сподобалася. Я працювала з директором Настею вже багато років і не бачила сенсу залишати все заради ризикованого починання. Такий мій підхід Таню образив. Вона сказала, що я не хочу її підтримати, і що сама зробить усе, якщо я не допоможу. І дійсно, невдовзі вона відкрила власну студію, переманивши до себе чимало учнів із нашої школи.

Мені було важко пояснити це Насті, адже відкриття студії — це не тільки оренда приміщення, а й великі витрати на матеріали: полотна, фарби, пензлі, інші роздаткові засоби. Ці “інвестиції” ми втрачали разом з учнями.

На деякий час Таня зникла, але згодом знову з’явилася з проханням. Студія у неї не розвивалася так швидко, як вона розраховувала, і Таня знову хотіла позичити гроші, щоб вирішити кілька фінансових питань.

Я відчувала втому від усієї цієї історії. Та й чоловік мій вже був незадоволений цією «дружбою». Якось він сказав, що, можливо, мені варто припинити спілкуватися з людиною, яка, схоже, лише користується моєю добротою. Його слова дали мені зрозуміти, що моя підтримка перетворилася на “зручність” для Тані, і що ця дружба насправді приносила мені більше шкоди, ніж радості.

Бог, наче почув мої молитви, і ми з чоловіком нарешті отримали найвищу радість — дізналися, що чекаємо на дитину. Це стало поворотним моментом у моєму житті. Чоловік наполіг, що відтепер ми повинні берегтися від будь-яких зайвих хвилювань, і ми вирушили у відпустку за кордон. Після повернення я нічого не чула про Таню і не відчувала потреби відновлювати зв’язок.

Пройшло десять років. Одного разу, прогулюючись містом, я випадково побачила Таню. Вона пройшла повз мене, ніби не впізнала, і цей її жест мене зовсім не зачепив. Можливо, вона й справді змінилася зовні, але її погляд залишився незмінним. У ньому була та ж суміш образи і невдоволення, ніби життя було їй чимось винне.

«Якби мене хтось із цього витягнув, я була б вдячна до кінця своїх днів», — казала вона мені раніше. Але тепер я точно знала, що це лише слова. Таня не вміла бути вдячною і не навчилася цього за всі ці роки. Я пройшла повз, зробивши вигляд, що теж її не помітила.

Ця історія була для мене уроком. Іноді ми намагаємося допомогти тим, хто не хоче змінюватися, і не цінує нашої підтримки. Тепер я розуміла, що кожен сам відповідає за власне щастя, а дружба — це дорога з двостороннім рухом.