Надія мила посуд на кухні й краєм ока стежила, як у вітальні діти складали конструктор. Десять років разом — а інколи здавалося, що вона тут тимчасово, ніби квартирантка. Дім належав його матері, у документах її імені не було, і ця думка знову повернулася, коли телефон тихо дзенькнув — чергове відео з юридичного каналу, яке вона почала дивитися останніми місяцями.

— Максиме, — гукнула вона, — ти маєш хвилину?

Він вийшов з кімнати, витираючи руки рушником.

— Що сталося? Знову новини дивилася?

— Я думала… — вона зупинилася, підбираючи слова. — Про нас. Про дітей.

Максим зітхнув.

— Надю, ми ж це обговорювали.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Ми уникали розмови. Це різні речі.

Він сів за стіл.

— Добре. Кажи.

— Ми живемо разом десять років. У нас двоє дітей. Але офіційно я — сама. Діти записані на мене. Якщо щось зміниться… — вона зробила паузу. — У них нічого немає. І в мене теж.

Максим відвів погляд.

— Знову ці страшилки з інтернету?

— Це не страшилки, — тихо сказала Надія. — Це життя. Хата — не наша. Вона твоєї мами. У нас немає спільного майна. Я просто хочу розуміти, що з нами буде далі.

— Ми ж нормально живемо, — знизав він плечима. — Хіба ні?

— Нормально — це коли я не прокидаюся вночі з думкою, що завтра можу залишитися ні з чим, — відповіла вона. — Я не прошу неможливого. Я прошу ясності.

Максим помовчав.

— Ти ж знаєш, я не проти тебе. Я люблю дітей. Гроші приношу, вдома допомагаю.

— Я це бачу, — кивнула Надія. — Але чому ти не хочеш зробити наступний крок?

Він провів рукою по волоссю.

— А навіщо? Печатка ж нічого не змінює.

— Для тебе — ні, — сказала вона. — А для мене і дітей — так.

З вітальні долинув сміх дітей. Надія мимоволі усміхнулася, але в очах була тривога.

— Я почала дивитися ті програми не від нудьги, — продовжила вона. — Люди там розповідають історії, і я ніби приміряю їх на себе. І мені стає не по собі.

— Ти перебільшуєш, — відповів Максим. — Мама завжди допоможе.

— Максиме, — Надія подивилася прямо на нього. — Твоя мама — не зобов’язана. І я не хочу бути в позиції прохачки.

Він підвівся і пройшовся кімнатою.

— Я просто не бачу сенсу зараз щось міняти.

— А коли побачиш? — спитала вона.

Він замислився.

— Ну… якщо мене призвуть. Тоді, може, і розпишемось.

Надія відчула, як всередині щось стислося.

— Тобто спокій дітей — це “потім”? — тихо запитала вона.

— Не перекручуй, — різко відповів він. — Я ж не кажу “ніколи”.

— Але й не кажеш “так”, — спокійно сказала Надія. — За десять років ти жодного разу не сказав “так”.

Максим сів назад.

— Мені здається, ти на мене тиснеш.

— А мені здається, що я прошу відповідальності, — відповіла вона. — Це різні речі.

Він мовчав. За вікном сутеніло.

— Скажи чесно, — продовжила Надія. — Ти не хочеш бути моїм чоловіком?

Він довго дивився в підлогу.

— Я не думаю про це так, — нарешті сказав він. — Мені добре, як є.

— А мені — ні, — сказала вона.

Наступного дня Надія зустрілася з подругою Марією в маленькій кав’ярні.

— Я його не розумію, — зізналася вона. — Він поряд, але ніби окремо, вільний.

— А ти ставила питання прямо? — запитала Марія.

— Так. Він каже, що все нормально.

Марія зітхнула.

— Знаєш, я колись працювала з юристкою. Вона казала: якщо чоловік не одружується, то або не хоче, або не може.

— Не може — це як? — насторожилася Надія.

— Ну, наприклад, якщо в нього вже є інша офіційна історія, — обережно відповіла Марія.

Надія похитала головою.

— Я не думаю, що там щось таке.

— Тоді залишається перший варіант, — сказала Марія. — Йому зручно. Все, що він хоче, він уже має.

Увечері Надія знову повернулася до розмови.

— Максиме, я була сьогодні з Марією.

— І що? — насторожився він.

— Вона сказала просту річ. Коли людині зручно, вона не поспішає нічого міняти.

Він скривився.

— Ти слухаєш усіх, окрім мене.

— Я слухаю себе, — відповіла Надія. — І я більше не хочу жити “десь між”.

— Ти ставиш ультиматум? — запитав він.

— Ні, — похитала вона головою. — Я ставлю питання. І хочу чесної відповіді.

Він мовчав довго.

— Я не готовий зараз, — сказав він нарешті.

Надія кивнула.

— Добре. Тоді я теж буду думати, що мені робити далі.

— Ти що, підеш? — різко спитав він.

— Я не знаю, — відповіла вона. — Але я більше не можу жити, не розуміючи, на чому стою.

Тієї ночі Надія довго не спала. Вона дивилася на стелю й думала не про нього, а про дітей. Про їхню безпеку. Про завтрашній день.

Вранці Максим сказав:

— Я подумаю.

Вона подивилася на нього спокійно.

— Я чекала десять років. Більше — не зможу.

І вперше за довгий час вона відчула, що в ній говорить не страх, а розум.